Проросту в тобі диким полином,
Гіркий смак залишивши на серці,
Блідо-срібним нальотом накрию
В душі раненій вибиті дверці.
Обійму…Якщо ще раз дозволиш,
Поцілую…Якщо не огид ще,
Знаю я, що гріхи ти відмолиш,
Бо твої молитви летять вище!
Бо твої чисті сльози лиш вміють,
Долетіти й розчулити Бога,
А мої…Разом з потом і кров`ю,
Вже поглинула грішна дорога…
Мої сльози на камені сохли,
По щокам у пилюку стікали,
Омиваючи втомлені кроки,
На життєвім шляху, по спіралі.
Проросту в тобі диким полином,
Гіркий смак буде згадка про мене,
На коханні зійшовся світ клином,
І думки вперто всі лиш про тебе...
Стільки літ, а душа наче поле,
Вщент заросле сріблястим полином,
Я так рідко казав тобі, доле,
Як втішався твоїм тихим сміхом.
Як твоїм милувався обличчям,
Насолоджувавсь грішним коханням…
А тепер все мені вночі сниться
І полином гірчить настрій зрання.
