У п’янкому цвіті матіоли,
Хміль і спрага жадібних цілунків.
Ти сказав: з дружиною розколи…
Маскував «розривом всіх стосунків».
Розплело кохання візерунки –
Не боялось осуду сторонніх.
Билось серце почуттями лунко,
А у спину – зраджені прокльони.
Зараз пригадаю – кров холоне…
Поступово я все зрозуміла,
Що назовсім ти піти не згоден,
А коханкою – мені несила.
Сльози серце краяли-юшили:
- Йди вже до своєї половини!
Так сказала – й серце відпустила.
Согрішила… Каюсь… Вирок – «Винна!»
Хоч трикутник той навіки знищений.
Б’ється запізніле каяття…
В трьох серцях навік – глибока тріщина –
Зарубцює якось це життя,
почуття порвавши на дрантя́?
Шлюбні пута, так для тебе остогидлі,
Кажеш, що до неї - співчуття?
- Іди геть...
Не хочу слухати... Набридло!
…І пішло кохання в небуття.
Фото- інтернет.
Дякую, пане Євгенію. Я щодня намагаюся опанувати для себе нову віршовану форму. Цікаво почути Вашу думку. Буду рада будь- якій критиці, підказкам і коментарям. Заходьте! З повагою, Марина.
Ой, не верю! Так уж отпустила ваша ЛГ, включила разум...значит не понравился: не добыл он искры с глаз, да и бабочек не учуяла в теле. Бегала бы как чумная за новыми ощущениями
а чому лг розлучниця? вона ж і не розлучила нікого... поезія драматична, цікава, і хоч в баладах зазвичай кінець трагічний, тут він все ж залишає надію на початок чогось нового