Намалюю грозу, а вона не одіта,
Намалюю тебе, що стоїш у вікні,
Намалюю брехню, що пихата і сита,
Намалюю страждання, завжди голосні.
Буду пити добро, що у келих налито,
Буду слухати пісню, що вітром бринить,
Буду сіяти правду потроху крізь сито,
Буду завжди чекати бурштинову мить.
І піду, якщо треба, стернею у поле,
І знайду неповторність в прийдешньому дні,
І зігрію я щастя обвітрене й кволе,
І відчую цілунки небес осяйні.
Стану тільки тоді я безмежно щаслива,
Як наллю у цеберко любові вина.
Не злякає уже а ні сонце, ні злива,
Я життям загартована, певно, сповна.
Намалюю його, а воно ж, як веселка,
Намалюю веселку, вона – як життя.
Намалюю себе і загляну в люстерко,
Неодмінно, ще будуть мої відкриття.
Буду думи складати у скриню дубову,
Буду час колихати на вітах верби,
Буду чемно просити яскраву обнову,
І знайду я загублені з часом скарби.
І піду у грозу, якщо я й не одіта.
Знов назустріч вітрам, як оголена ніч,
І гроза уночі – надзвичайна сюїта,
А життєві дороги летять навсибіч.
