|
Весна дощами змила всі сліди зими. Настають сонячні дні чистої блакиті, оновлення природи, зміни в житті.
З відчиненого вікна пахне весною. Від невеликого вітру разом з фіранкою гойдаються сонячні промені. По кімнаті наче буря пройшлася. В останню валізу Галина вкладає книги. Поруч Оксанка, у свій рюкзак складає одяг, ледь не плачучи,
- Мамо! І ти називаєш, це вірним рішенням, переїхати жити в село. Думаєш так буде краще, легше. Як же я звикну до іншого класу? До незнайомих вчителів? Провчитися шість років в школі, напевно в мене є подруги, що хіба не знаєш, а там на мене не знати, що чекає?
- Досить суперечок! Вже все давно вирішено, то не село, а селище і доволі величеньке. Буде де відпочити, річка, великий став, неподалік ліс, ти ж любиш збирати гриби, хіба ні? Ну а, що хата, то нічого, все по-сучасному можна зробити, воду провести, зробити санвузол, не гірше чим у нас,- не поспішаючи говорила жінка, позирає на старий будильник, який залишався стояти на столі.
Останній мотлох скинула в мішок,
- Давай, сонечко, винесемо цей непотріб до сміттєвого бака. Та ящики й валізи, бо вже, за кілька хвилин таксі приїде.
За містом автомобіль набирає швидкість. Оксана раз-по-раз зазирає до вікна і на здорового водія з густою чорною бородою. Він їй нагадує Карабаса-Барабаса, з казки »Золотий ключик». Їй, ще не доводилося бачити таких товстих чоловіків, ще й схожих на одного з персонажів казки. Дівчина кілька разів нахиляється до нього, хоче запитати чи скоро приїдуть. Але мама їй завадила, брала за руку, стримувала, хитала головою, щоб мовчала. Напевно не хоче, щоб відволікла від дороги, зробила висновки дочка.
Уздовж дороги чорніють поля і наче вряд вистроїлися зовсім голі дерева. Сонце вже піднялося вище, світить у очі, Оксана їх хитро примружує, від задоволення посміхається. Здалеку видніється темно-сизий ліс і перші недобудовані будинки, а далі покриті шифером, одно та двоповерхові будинки та з куполами церква.
Трохи хвилюючись, Галина нахилилася до доньки, обіймає за плечі,
- Ось і наше селище, дивися!
Вмить доганяє думка, можливо тут моя доля. Згадала за чоловіка, поїхав на заробітки в Москву, майже відразу подав на розлучення. Вже минуло п’ять років, відтоді й гризе одинокість, хоч і є донька, живеться веселіше та, на жаль, не та розрада.
Вона працювала в одній з бібліотек, на краю міста, останнім часом, їх мали розформувати, тому й наважилася на переїзд. Тут її вже ніщо не тримало, цю однокімнатну квартиру, (частину якої залишив чоловік замість аліментів), вирішила продати. За фахом бібліотекар, а кому і де зараз потрібна ця професія. Одній, без чиєїсь допомоги, доньку витягнути важко. Час не стоїть на місці, поїде вчитися, то ж мабуть вже час і про себе подумати. В тридцять п`ять років, не хочеться потонути в домашніх справах, в одинокості. Від думок, легенький піт виступив на чоло, пригадала пісню Олега Винника » Вовчиця». Ті слова збуджують жіночі почуття, торкаються душі, тріпоче серденько, ні, вона не вдова! Та на молодий місяць в душі вила, мов та вовчиця, невже більше не пізнає чоловічої ласки, любові.
На якусь мить, машина легенько підскочила, пробудила від думок. Вона поправляє русяве волосся й носовою хустинкою втерла змокріле чоло. Звичайно хвилюється, адже так хочеться відкинути всі вагання, самій собі підтвердити, що вона права в своєму рішенні. Хіба можна прожити без любові, без ласки, тієї насолоди, яку всім подарував Бог? Ні, в монахині зарано йти.
Життя продовжила донькою, а що далі?! Нічого, терпіння, іще раз терпіння, будинок непоганий. Тож бачили очі , що купували, буде все гаразд, з трепетом в серці, втішає себе.
Три кімнати, скрізь прибрано, є доволі непогані меблі. З великих речей щось сюди перевозити не мало сенсу. Тим паче, що квартиру продала з меблями, то ж не прогадала.
Оксанка вибрала кімнату, з краєвидом до сходу сонця. Галина ніби доні зробила прищеплення, навчила любити книги. Дівчинка росла розумною, кмітливою, інколи дивує своєю хитрістю, винахідливістю, з книгою спати лягає, з книгою й просинається. Її вважає молоденьким жайворонком, бо дуже рано прокидається. Дівчинка любить спостерігати за сходом сонця, як перші, яскраві промені пестять землю, прилягають до вікна, радіє немов квіточка.
Пройшло майже два місяці, Оксанка, можна сказати, не погано вписалась в колектив класу. Діти до неї проявили цікавість, адже дівчинка навчається на відмінно. Не скупа на поради, чи дати телефон, якщо комусь конче потрібно передзвонити, чи списати домашнє завдання з математики. Загалом вона слухняна, весела, вміє логічно мислити, в компанії виділяється сміливістю, хитрістю та правда інколи й гострим слівцем. Мати помічає спритність доньки, хорошу пам`ять. Допускає, що тут не тільки в її вихованні заслуга, а ще й велике значення мають книги.
Галина влаштувалася на роботу, нянькою в дитячий садок. Вважає, що їй пощастило, саме напередодні її приходу в відділ кадрів, одна з працівників закладу принесла лікарняний, пішла в декретну відпустку.
На новому місці добре, сподобалася земельна ділянка, не дуже встигло зарости травами, тому вчасно, вдвох з донькою, засадили городиною. Але паркан потребував ремонту. Не хотілося їй молодиці, щоб було гірше , чим у інших,тому й проговорилася в одній із розмов перед співробітницями. Здавалося із сусідами повезло. Павло і Катерина, майже такого віку, як і вона, жили в достатку, тільки бідкалася жінка, що Бог не дав дітей. Вона ніде не працює, а Павло при консервному заводі працює водієм. Але за браком часу спілкувалися рідко. А можливо Катерина боялася втратити чоловіка, намагалася, щоб він з нею якнайменше зустрічався.
Буквально через два дні, після робочого дня Галина поспішала додому. Біля входу в дитсадок, помітила двох чоловіків. Цікаво, може когось чекають, чомусь не заходять на територію? Такі собі, нічого, здалеку симпатичні, мабуть по років сорок, зробила висновок.
Чомусь до обличчя відчула легкий прилив крові, чи розпашіла? Приклала руку до щоки, от точно про мене говорить. Йшла швидше назустріч вітру, освіжити обличчя, зняти напругу. Вітер злегка куйовдить волосся, розсипає по плечах.
За воротами дитсадка один з чоловіків вигукнув,
- Ви часом не Галина?
- Я? Так, саме вона… ви щось хотіли?- відповіла трохи зніяковіло.
- То ми це,- почав другий.
Чоловіки трохи розгубилися, потім разом один перед одним, як сполохані сказали свої імена.
Іван, чорнявий, середньої статури, погляд, лагідний, ніжний, але за тим поглядом вбачається хитрість. Змірюючи її з голови до ніг, мило усміхається. Степан білявий, охайно підстрижене волосся. На якусь мить Галина себе піймала, що задивилась на нього. На зріст вищий за Івана, змужнілий. Він переминається з ноги на ногу, несміливо позирав на неї й відразу ж опускає очі.
Іван поспішив йти вперед, потираючи руки весело,
- Кажуть вам працівників треба? Паркан і доріжки полагодити, то ми годні це зробити. Це наша робота, не бійтеся, не підведемо, дорого не візьмемо.
- Ну то пішли подивитися на свій фронт робіт.
Тут же рішуче заперечила, кивнула рукою
- Гадаю нам викати ні до чого. Не такі ми старі, можна й на ти, так по-простому, воно й домовитися і спілкуватися легше. Не думайте, що я, як з міста, то якась гордячка. Хоча нахаб не переношу, попереджаю.
Сама дивується своїй поведінці, де сміливість та відвертість взялася. Мабуть з тихенької, як миша, з роками стаю вольовою, сильною жінкою. То таки на краще, інколи донька каже,
- Мамо, не будь тихенькою сірою мишкою, це зараз не в моді.
Іван перебив роздуми, знову заговорив,
- Тільки там якийсь помідор, огірок, шматок сала на обід, то ж голодні не будемо працювати цілий день, ну і якщо можна сто грам інколи, щоб сила була.
Степан рукою торкнувся його плеча,
- Та можна й без сто грам. А то подумаєте, що ми якась алкашня.
При розмові, вона намагається на них не дивитись,
- Побачимо, які ви фахівці, думаю час покаже, а там видно буде.
Через три дні робота закипіла, привезли камінь, відсів, цемент. Чоловіки почали мурувати паркан. Галина раненько готувала обід, розуміла, що це важка праця, як тут бути голодному, потім йшла на роботу. Оксанка ж любувалася чоловіками, коли вони вслід дивилися матері. Вона в школу йшла пізніше, до них хитро позирала, посміхалася. Цікаво, задавала собі питання, що один, що другий не одружений, це ж треба такого, чи це для мами таких спеціально підіслали. Ну дядько Іван, то їй навряд чи підійде, від нього інколи пахне горілкою. Каже любить ввечері випити пива та мабуть бреше. Ну, а дядько Степан, чомусь їй нагадує розгублене дитя. Тільки мама на нього погляне, він відразу намагається дивитися в бік, інколи весь червоний, як варений рак. Та це нічого, зробила висновки донька. Напевно вона йому подобається. Цікаво, кого мама вибере? Он обоє на неї дивляться, як коти на сметану.
Три дні поспіль, час від часу йшов дощ. Чоловіки працювали з перервами, на веранді чекали закінчення дощу. Після школи, Оксана їх трохи розважала, розповідала про уроки, шкільні пригоди.
Одного ранку Галина спішила на роботу, вийшла на веранду, вгледіла, що десь поділися туфлі, двигнула плечима, розгублено, але голосно, запитала в чоловіків,
- Хлопці ! Часом не бачили моє взуття?
Іван стояв біля бетономішалки, розвів руками, кивнув головою. Із-за бетономішалки вийшов Степан, в руках тримав, начищені до блиску туфлі,
- Я оце… помітив, вчора після дощу трохи в багнюці, вирішив їм зробити гарний вигляд.
Від подиву, аж округлилися очі, вона злегка почервоніла та все ж не розгубилася,
-О! Дуже дякую, Степане! Дякую!
Поспіхом взулася, швидкою ходою прямувала до хвіртки. Павутинились думки, ото, це ж треба такого, тихий, скромний, на вид гарний та, ще й здається добрий, не перевелися справжні чоловіки. Цікаво, чому не привів дружини додому, чи матері не зміг догодити? Ну Івана видно відразу, любить алкогольні напої. А в цього важко знайти недоліки, але ж стидається,як дівка.
Буквально цього ж дня, як Галина прийшла з роботи, на веранді, на столі помітила купу різних шоколадних цукерок. Легка усмішка на обличчі, невже Степан? Тож не донька, знає в неї грошей немає.
Чоловіки працюють за хатою, роботи залишалося на день-два, не більше. Вона, швидко переодягається в халат, зазирнула в дзеркало, побачивши свої принади, посміхнулася. Літній халат підкреслює її пишні груди, красивий стан. Крутнувшись на одній нозі весело до себе,
- Здається не така й стара, можливо й нехай залицяються.
Як дівчисько вискочила з хати, злегка крутнувши головою, сама до себе,
- Ой роки-роки. Де ви взялися, де поділося заквітчане літо і чому так час летить, а в душі весна, хочеться співати.
Підійшовши ближче до чоловіків, веселим голосом,
- Ну, що тут? Бачу справи йдуть, скоро вінок. От і добре.
Задоволено придивляється на паркан, красиво, майстерно зроблена розшивка, продовжила,
- Бачу цукерок купили. Зараз чайник закипить, разом почаюємо. Оксанка любить солодощі, каже сама взяти не наважилась.
Іван задоволено чухає чуприну,
- Та це я вирішив всіх побалувати, тепер буду знати, що мала солодощі любить, тільки вони ж там різні, чи й догодив?
Вона помітила, як незадоволено зирнув на нього Степан, важко перевів подих, немов хотів щось сказати, але змовчав. Легка усмішка, зробила вигляд, що не помітила, розвернулася повернутися назад, на ходу, крикнула,
- Не баріться, встигнете, вже мало залишилося. Гайда, пішли, разом відпочинемо.
З телефону звучить музика, Оксана задоволено смакує цукерки, позирає то на маму, то на чоловіків. Добре, що нам такі роботящі зустрілися, не якісь ледарі, ще й гарні, не гидко спілкуватися, роздумує дівчинка. От би мама з ними більше часу проводила, краще дізналася на якого з них можна покластися. Можливо й заміж би вийшла, вже не рахувала копійки від зарплати до зарплати. Чомусь червоніє, соромиться, немов боїться їх. Кумедно спостерігати за ними, як один перед одним хочуть їй догодити, той чай наливає, той цукерки пропонує, сміх та й годі, як діти. Може сказати мамі, вже досить самій бути, нехай би й вітчим був, я не проти.
Вже зовсім стемніло, коли чоловіки подякували й розійшлися по домівках. Готуючись до сну, Оксанка повернулася в мамину кімнату, хитро позирає,
- А що мамо, іще заміж не гукають?
Та оторопіла від такого запитання,
- Це, що за розмова доню? Здається такого в книгах не навчають. Це справи дорослих. І з чого ти взяла, що я хочу вийти заміж?
- Ну мамо, ти якась старомодна, чого тут соромитися, всі йдуть заміж, а ти, що гірша за інших, ще ж молода і така гарненька. І є друга сторона, як кажуть медалі, дві зарплати в хаті, не одна, інколи так сама кажеш. І чого вони мовчать, не розумію, я ж бачу, ти обом подобаєшся.
Суровий погляд до доньки зробив свою справу,
- Так, зупинись! Йди спати, досить таких розмов!
Підвела очі догори, тихо, щоб не почула мати,
- Ну-ну, побачимо, що життя покаже.
Напередодні вихідного дня, паркан був закінчений. До пізнього вечора Іван із Степаном зносили останні невеликі камінці докупи. Галина накрила вечерю, хотіла розрахуватися за роботу. Та обидва відмовилися брати гроші, сказали, що після заходу сонця з хати виносити нічого не варто, обіцяли зайти завтра, по обіді.
Оксана саме пішла до магазину, коли чоловіки переступили поріг хати. Іван поставив на столі пляшку вина й цукерки, Степан з пакету витягнув кільце ковбаси і сир. Галина зашарілася,
- Та це я мала вам гарний могорич поставити, а ви із своїм прийшли.
Серед чоловіків, вона, як квітка, після випитого вина, розчервонілась. На обличчі сяюча усмішка, весело спілкуються, коли раптом різко відчиняються двері, в хату залетіла схвильована, почервоніла сусідка,
- Люди! Ой Боженько, біда в мене, в Павла інфаркт! Он, щойно сказали, знайшли зупинений автомобіль, на півдорозі до заводу. А він там і вже не дихає. З швидкої допомоги сказали інфаркт, забрали на розтин.
Степан відразу піднявся, наче щойно й не сміялися, кивнув рукою,
- Тут треба допомогти, це ж треба такого, ще ж такий молодий.
Після похорону, минуло сорок днів. Катерина стала часто заходити в гості, інколи розповідала про свою молодість, про життя з чоловіком. Просила замовити за неї слівце в садочку, щоб взяли на роботу.
Своєю поведінкою, Оксані жінка не сподобається. Хоча мати їй і говорила, що ходить часто, бо залишилася сама. Заспокоювала, пройде час звикнеться, не буде надоїдати.
Пройшов рік… за цей час майже нічого не змінилося. Лише одне, що Оксана підросла. Стала проявляти свій характер щодо Катерини, їй не подобається мамина ідея мати її за подругу.
На обійсті лунають гучні розмови, сміх. Іван і Степан стояли біля криниці, про щось розповідали Оксані. Саме в цей час Галина повернулася з роботи, ще біля хвіртки, а вже усміхалася,
- Ну у вас тут весело, за кілометр чути.
У Степана сяючі очі, почервонів. І відразу опустив голову. А в Івана у очах веселики,
- Ми в тому році пообіцяли почистити криницю, зараз саме на часі, звільнилися від робіт, як кажуть прийшла ваша черга. Будемо працювати, тут на пів дня роботи, завтра зранку прийдемо.
Як бджола на мед летить так й відразу відчинила хвіртку Катерина,
- О! Чую, тут у вас весело, про що розмови ? Така гарна компанія зібралася, то може в мене посидимо, про запас маю пляшку смачного вина.
Степан направився до хвіртки,
- Та ні, вибачайте, вдома справи є, я йду, он Іван, як хоче.
Катерину, наче щось вкусило, здригнулася, перебила його,
- Що моя компанія тобі не підходить?
Галина оторопіла від поведінки сусідки. Оксана, надула губи, ледь почервоніла, чомусь позирнула на відро, що стояло неподалік. У дівчини з`явилося бажання сусідку зупинити, так сказати охолодити, зупинити нахабство, вилити б відро води на голову та, на жаль, відро стояло пусте. Вона сміливо зробила крок вперед, дивлячись у очі прямим поглядом,
- А може хтось має після роботи відпочити, чи дещо вдома зробити, он, на городі наприклад. У вас тітко, бур’яни в городі вищі нашого паркану, а ви все зайняті, все відпочиваєте, у гості на вино запрошуєте.
Катерина розвела руками,
- Та в мене цим займався Павло, я сама всього не подужаю, треба помічника.
- Ну й шукайте та тільки не тут,- крутнувшись на одній п`яті сказала дівчина і посміхаючись пішла до хати.
Настала тиша. Мов чорна кішка пробігла по обійсті. Степан вже був за хвірткою, Іван переминається з ноги на ногу, розводить руками,
- То ми пішли завтра прийдемо.
І пішов до виходу. Галина за поведінку дочки відчуває незручність, але намагається не показати це на собі, лише рум’янець прикрасив щоки. Їй теж набридло, майже через день пусті розмови. Хотілося зайнятися своїми справами, а інколи й відпочити.
У Катерини від здивування округлилися очі, на обличчі побіліла, як стіна, розставивши руки, дивиться на Галину,
- Ну от, нікому не потрібна. Позираючи до хати тихо запитала,
- В тебе роман із Степаном? Он, як у нього очі горять, як тебе побачить.
Галина й сама не знала чому, але трохи розгублено, наче оправдується,
- Ну з чого ти взяла? Їх майже рік у мене не було, так, інколи десь в магазині побачимось. Щось таке видумуєш.
Катерина, аж повеселішала,
- Ну то і добре, думаю був би гарним господарем в мене на обійсті, бачу роботящий.
Оксанка і не думала підслухати їхні розмови та в хаті було майже навстіж відчинене вікно. Дівчина скривила уста, двигнула бровами. Ох нічого собі, бач чого лисиця сюди бігає, ага, хоче знати, що в нас діється. Чекай-чекай, на чужий коровай рота не роззявляй. Після таких думок посміхнулася, примруживши очі, » Я тобі тітко покажу, де раки зимують. Забудеш сюди дорогу!»
Наступного дня, із самого ранку чоловіки чистили криницю, поставили насос, в кухню провели воду. Оксана весь час підбадьорювала, на планшеті показувала різні приколи про тварин. Вдень посіяв дощик, дівчина розважала чоловіків на веранді. Вже по закінченні роботи на обійстя зайшла Катерина,
- Оксанко, мами, ще з роботи немає, то хай хлопці у мене повечеряють. А мама прийде нехай зайде, веселіше буде.
У неї від здивування ледь очі не вилізли з орбіт, хитнула головою,
- Нема чого в чужому городі капусту зрізати! Вони зараз йдуть до хати, там на столі є їсти й пити, зараз і мама надійде. Як тут пригостяться, то й нехай до вас йдуть, як захочуть.
Степан складає речі в торбу, позирав на дівчину і дивується, ото молодь, це напевно перехідний вік, так в них називається. В кишеню за словом не полізе. Таке розумне дівчисько, знає, що сказати, напевно при Галині так би не поводилася.
Катерина розвернулася до хвіртки, в цей же час, хвіртку відчинила Галина. Зайшовши на обійстя, привітно глянула на всіх,
- Що все ж встигли зробити. Із-за дощу довелося цілий день витратити. Добре хоч не злива пройшла. Молодці! Ну пішли до хати, то ж треба обмити.
І до Катерини,
- А ти бачу йдеш, напевно справи маєш.
Жінка оторопіла, бо вона й не думала йти додому, трохи схвильовано розвела руками,
- Так-так! Ой, я ж чайник на газ поставила.
Й швидко зникла за хвірткою.
Чоловіки засиділися допізна, хоч Степан кілька раз намагався встати з-за столу та Оксана сиділа біля нього, торкнеться руки і вкотре на планшеті показує різні приколи з тваринами.
Вже небо покрилося зірками, блідий місяць уповні позирає до землі, в нічній тиші голосно переспівуються цвіркуни. Чоловіки прощалися, поспішаючи, розійшлися по домівках.
Оксана допомогла матері прибрати посуд і йдучи в свою кімнату, хитро повела очима й наче ненароком,
- Мамо, а дядько Степан класний!
Цього разу вона й не подумала заперечити, бо сама думала про нього.
Дочка блаженно розляглася в ліжку, посміхається, мабуть потрібно щось придумати, бо питання самотності так і не вирішиться.
Наступного дня Оксана йшла з магазину, назустріч йшов дядько Степан. Побачивши його, дівчина поправляє волосся на голові й ледь-ледь посміхаючись, наче рідного, взяла під руку,
- О, такі веселі! Часом не від тітки Катерини йдете? То весь час з дядьком Іваном, а це самі.
Привітно поглянув,
- Та ні, це з дитсадка йду. Дивився на фронт робіт. Маємо дах перекривати, йду попередити своїх знайомих, щоб завтра зранку розпочати. Вдвох з Іваном не справитися, треба, ще зо двоє.
Оксана зраділа,
- О! То добре! Маму щодня будете бачити. А то про нас забуваєте, вже на обійсті все полагодили, тепер і дорогу забули.
Степан навіть зупинився, що цій дитині сказати? Сказати правду, скаже здурів дядько. Чи лукавити, оббрехати себе, скаже боягузливий, не зізнався.
Він взяв дівчину за плече,
- Розумієш, це особисте. Ну, як тобі сказати. Ти ще маленька для таких розмов.
Вона почервоніла й голосно,
- Та що ви такий несміливий! Мені тринадцять років минуло, ви думаєте я мала. Хіба я не бачу, як дядько Іван хоче мамі і мені догодити. А ви тільки червонієте. А я дядька Івана, якщо чесно сказати, гиджуся. Не хочу бачити в домі чоловіка, від якого пахне горілкою, хоча він і добре працює.
- Зачекай! Не торохти так швидко, як сорока. Ти хочеш сказати, що твоя мама не проти вийти заміж? І ти з цим погодися?
- Та ні, з дядьком Іваном жити, я на це згоди не дам. Нехай хоч скільки раз приносить цукерки. Йому більше імпонує тітка Катерина. Вона любить винця посмакувати, шукає компанії, от і нехай дядька Івана пригощає, вони в чомусь схожі.
Степан дивується міркуванню дитини, її сміливості говорити на цю тему. Вони саме підійшли до перехрестя. Як би це їй сказати, думав Степан, як підібрати слова , щоб зрозуміла,
- Ти не хвилюйся, думаю в Івана шансів немає, мама розумна жінка, гадаю, чекатиме від тебе згоди.
Оксана повернула в сторону магазину і майже на ходу голосно,
- То ви, дядько Степане, до нас на чай заходьте! Бо ви маєте шанс влаштувати своє життя. Поменше соромтесь! Бувайте!
Вона пішла, а він навіть не рушив з місця, в голові думки, як оси. Ця дитина не проти, щоб я був з її матір’ю, вона готова мене прийняти в свою сім`ю? Немов оп`янілий від несподіванки, чи від щастя, раз-у-раз кліпає очима, в роздумах поспішив додому.
Минуло кілька днів. Оксана готується до школи, за тиждень перший дзвінок, зазирає на свій старий ранець. Третій рік з ним ходить до школи, вид в нього нікудишній, але мама сказала, що на все грошей не вистачить. Подумала про дядька Степана, от жив би з нами, то напевно купив би новий ранець. А можливо іще дещо, адже видно дядько не скупий. Вдома дві зарплати краще, завжди так мама каже. І чого він не приходить? Вона саме стоїть біля вікна, побачила, як з букетом волошок заходить мама. Аж підстрибнула від радості, за мить присіла на стілець, підкрався сумнів, а може це дядько Іван. Але хвіртки Галина не зачинила, за нею, з пакетом у руці, показався дядько Степан.
Ну нарешті, зраділа донька. Так мало бути і так буде. Адже я так цього хочу, думаю, що мама теж цього хоче і в мене буде новий ранець. Ой, тепер вже точно не пошкодує грошей. Та все ж на душі трохи тривожно, може дядько Степан не проговориться про їхню зустріч. Адже тоді їй будуть непереливки, плекає надію, що все обійдеться. Тож не думаю, що він такий пустий, чи донощик, нарешті дівчина заспокоїлася.
Перший осінній день видався сонячним. Де - не - де по небу пливуть маленькі білі хмари. Легенький, прохолодний вітерець пестить обличчя. Грає весела музика, діти в святковому одязі копошаться, гомонять між собою. Вже всі готуються до урочистої лінійки. Оксана позирає на присутніх вчителів, батьків, поміж них мати з дядьком Степаном. Полегшено перевела подих, наче з себе зняла важку ношу. Радість, відчуття щастя переповнює душу, тихо прошепотіла,
- Ну, от матусю, інколи мрії збуваються, як ти колись казала. Ось і знайшла ти свою долю.
І усміхнувшись, підставила обличчя до сонця, зморщила носика, в очах виграють веселики, продовжила,
- Все добре, люба, ми з тобою разом її знайшли. Думаю, ти будеш щаслива.
2019 р
ID:
857386
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 09.12.2019 07:49:09
© дата внесення змiн: 19.09.2025 06:15:37
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
дуже гарні психологічні портрети героїв, дівчинка - чудо. Мега-позитивна проза 
Дуже цікаве, добре оповідання! Читав як на одному диханні. Дякую! Дуже приємно читати Ваші твори!
З святами! 
