З вікна пахло весною…. Від невеличкого вітру разом з фіранкою гойдалися сонячні промені. По кімнаті наче буря пройшлася. Галина вкладала
книги в останню валізу. А поруч Оксанка - у свій рюкзак складала одяг, ледь не плачучи, до мами,
- І ти називаєш, це вірним рішенням, переїхати жити в село. Думаєш так буде краще, легше. Як же я звикну до іншого класу? До не знайомих вчителів? Провчитися шість років в школі, напевно в мене є подруги, що хіба не знаєш, там на мене не знати, що чекає?
- Досить сперечань! Вже все давно вирішено, то не село, а селище і доволі величеньке. Буде де відпочити, річка, великий став, неподалік ліс, ти ж любиш збирати гриби, хіба ні? Ну а, що хата, то нічого, все можна зробити по- сучасному, воду провести, зробити санвузол, не гірше чим в нас, - не поспішаючи говорила жінка й позирала на старий будильник, який залишався стояти на столі.
Останній мотлох скидала в мішок,
- Давай, сонечко, винесемо цей непотріб до сміттєвого бака. Та, ящики й валізи, бо вже, за кілька хвилин таксі приїде..
Авто, виїхавши за місто, набирало швидкість. Оксана раз – по - раз дивилася у вікно і на водія, здорового, з густою чорною бородою дядька, який їй нагадував Карабаса - Барабаса, з казки »Золотий ключик». Їй, ще не доводилося бачити таких товстих чоловіків, ще й схожих на одного з персонажів казки. Дівчинка декілька раз нахилялася до нього, хотіла запитати, чи скоро приїдуть та мама брала за руку й показувала вказівним пальцем, прикладаючи до губ, щоб мовчала. Напевно не хоче, щоб відволікла від дороги, зробила висновки і на якийсь час захопилась краєвидом за вікном. Вздовж дороги чорніли поля і наче вистроїлися вряд зовсім голі дерева. Сонце вже підійнялося вище, світило в очі, вона хитренько примружувала їх, від задоволення всміхалася. Здалеку виднівся темно - сизий ліс і перші недобудовані будинки, а далі, поміж дерев, проглядали, покриті шифером, одно та двоповерхові будинки і з куполами церква.
Трохи хвилюючись Галина нахилилася до доньки, обійняла за плечі,
-Ось і наше селище, дивися!
Вмить догнала думка- можливо тут моя доля. Згадала за чоловіка, поїхав на заробітки в Москву, майже відразу подав на розлучення, вже минуло п`ять років, відтоді й гризе одинокість, хоч і є донька,живеться веселіше та на жаль - не та розрада.
Вона працювала в одній з бібліотек, на краю міста, останнім часом їх мали розформувати, тому й наважилася на переїзд. Її тут ніщо не тримало, цю однокімнатну квартиру, (частину якої залишив чоловік замість аліментів), вирішила продати. За фахом бібліотекар, а кому і де зараз потрібна ця професія. Одній, без чиєїсь допомоги, витягнути доньку важко, час іде, поїде вчитися, а мені мабуть вже час і про себе подумати. В тридцять п`ять років, не хочеться потонути в домашніх справах, в одинокості. Від думок, легенький піт виступив на чоло, пригадала пісню Олега Винника » Вовчиця». Ті слова збуджували жіночі почуття, торкалися душі, тріпотіло серденько, ні, вона не вдова! Та на молодий місяць в душі вила, мов та вовчиця, невже більше не пізнає чоловічої ласки, любові.
На якусь мить, автівка легенько підскочила, пробудила від думок, вона поправила русяве волосся й носовою хустинкою витерла змокріле чоло. Звичайно хвилювалася, адже хотілося відкинути всі вагання, самій собі підтвердити, що вона права в своєму рішенні. Хіба можна прожити без любові, без ласки, тієї насолоди, яку всім подарував Бог? Ні, зарано йти в монахині. Життя продовжила донькою, а що далі?! Нічого, терпіння, іще раз терпіння, будинок непоганий, тож бачили очі , що купували, буде все гаразд, з трепетом в серці, втішала себе.
Три кімнати - всі прибрані і меблі є, доволі й непогані, тож щось з великих речей перевозити сюди, не мало сенсу. Тим паче, що квартиру продала з меблями, тож не прогадала.
Оксанка вибрала кімнату, щоб виднівся схід сонця. Галина мов зробила прищеплення доні, навчила любити книги. Дівчинка росла розумною, кмітливою, часом вона дивувала своєю хитрістю, винахідливістю,спати лягала з книгою й просиналася з нею. Доню - вважала молоденьким жайворонком, бо просиналася дуже рано. Любила спостерігати за сходом сонця, як перші, яскраві промені пестять землю й заглядають у вікно, раділа - немов квіточка.
Пройшло майже два місяці, Оксанка, можна сказати, не погано вписалася в колектив класу. Діти проявили цікавість до неї, адже дівчинка навчалася на відмінно. Не скупа на поради, чи дати телефон, якщо комусь конче треба передзвонити, чи списати домашнє завдання з математики. Дівчинка загалом було слухняною і веселою, вміла логічно мислити, в компанії виділялася сміливістю, хитрістю та правда інколи й гострим слівцем. Мати помічала спритність доньки, хорошу пам`ять. Допускала, що тут не тільки в її вихованні заслуга, а ще й велике значення мають книги.
Галина влаштувалася на роботу, нянечкою в дитячий садок. Вважала, що їй пощастило, саме напередодні її приходу в відділ кадрів, одна з працівників закладу принесла лікарняний, пішла в декретну відпустку.
На новому місці добре, сподобалася земельна ділянка, не дуже встигло зарости травами, тому вчасно, вдвох з донькою, засадили городиною. Але паркан потребував ремонту. Не хотілося їй молодиці, щоб було гірше , чим у інших,тому й проговорилася в одній із розмов перед співробітницями.Здавалося і з сусідами повезло. Павло і Катерина , майже такого віку, як і вона, жили в достатку, тільки бідкалася жінка, що Бог не дав дітей. Вона ніде не працювала, а Павло працював шофером, при консервному заводі. Але за браком часу спілкувалися рідко. А можливо Катерина боялася втратити чоловіка, намагалася, щоб він якнайменше зустрічався з нею.
Багато часу не прийшло….. Буквально через два дні, Галина з роботи поспішала додому. Біля входу в дитсадочок, про щось розмовляли два чоловіки. Вона відразу на них звернула увагу, цікаво, кого чекають , чомусь не заходять на територію? Такі собі, нічого, здалеку симпатичні, мабуть по років сорок - зробила висновок. Злегка відчула прилив крові до обличчя, чи розпашіла? Й приклала руку до щоки, ото хтось про мене, щось говорить. Намагалася піймати вітерець, йти швидше, освіжити обличчя, зняти напругу. Вітер злегка куйовдив, розсипав волосся, що ледь прикривало плечі. Вона вийшовши за ворота дитсадка, порівнялася з чоловіками, один з них вигукнув,
- Ви часом не Галина?
- Я? Так, саме вона… Ви щось хотіли?- відповіла трохи зніяковіло.
- То ми це,- почав другий…
Чоловіки трохи розгубилися, а потім разом один перед одним, як переполохані сказали свої імена.
Іван, чорнявий чоловік, середньої статури, погляд, лагідний, ніжний, але за тим поглядом вбачалася хитрість. Він мило усміхався, змірюючи її з голови до ніг. Степан - білявий, охайно підстрижене волосся, підкреслювало його красиву шию. На якусь мить Галина сама себе піймала, що придивилася на нього. На зріст вищий за Івана, змужнілий. Він переминався з ноги на ногу, несміливо позирав на неї й відразу ж опускав очі.
Іван поспішив йти вперед, потираючи руки весело сказав,
- Кажуть вам працівників треба? Паркан і доріжки полагодити, то ми годні це зробити. Це наша робота, не бійтеся, не схибимо, дорого не візьмемо.
- Ну то пішли побачите свій фронт робіт.
Тут же рішуче заперечила, кивнула рукою
- Гадаю нам викати ні до чого… Не такі ми старі, можна й на ти, так по – простому, воно й домовитися і спілкуватися легше. Не думайте, що я, як з міста, то якась гордячка. Хоча нахаб не переношу, попереджаю. …
Сама дивувалася своїй поведінці, де та сміливість і відвертість взялася, мабуть з тихенької , як миша, з роками роблюся, вольовою, сильною жінкою. То таки на краще, інколи донька каже, »Мамо не будь тихенькою сірою мишкою, зараз це не в моді.»
Іван перебив роздуми, знову заговорив,
- Тільки там якийсь помідор, огірок, шматочок сала на обід, тож голодні не будемо працювати цілий день, ну і якщо можна сто грам інколи, щоб сила була.
Степан торкнув рукою його за плече,-
- Та можна й без сто грам… А то подумаєте, що ми якась алкашня….
Жінка намагалася, не дивитися на них при розмові,
- Побачимо, які ви фахівці, думаю час покаже, а там видно буде.
Через три дні робота закипіла, привезли камінь, відсів, цемент. Чоловіки почали мурувати паркан. Галина раненько готувала обід, розуміла, що важка це робота, як тут бути голодному, потім йшла на роботу. Оксанка ж любувалася чоловіками, коли вони вслід дивилися матері. Вона ж пізніше йшла до школи, усміхалася, хитро позирала на них. Цікаво, задавала собі питання, що один, що другий не одружений, це ж треба такого, чи це для мами таких спеціально підіслали. Ну дядько Іван, то їй навряд чи підійде, від нього інколи пахне горілкою. Каже любить ввечері випити пива та мабуть бреше. Ну, а дядько Степан,чомусь їй нагадує розгублене дитя, тільки мама на нього погляне, він відразу намагається дивитися в бік, інколи весь зчервоніє, як варений рак. Та - то нічого, робила висновки донька. ой напевно вона йому подобається. Цікаво, кого мама вибере? Он обоє на неї дивляться, як коти на сметану.
Три дні поспіль, час від часу пускався дощ. Чоловіки працювали з перервами, на веранді чекали закінчення дощу. Після школи - Оксака їх трохи розважала, розповідала про уроки, шкільні пригоди.
Одного ранку Галина спішила на роботу, вийшла на веранду, вгледіла, що десь поділися туфлі, здвигнула плечима, розгублено, але голосно, запитала в чоловіків,
- Хлопці ! Часом не бачили моє взуття?
Іван стояв біля бетономішалки, розвів руками, кивнув головою. Із – за бетономішалки вийшов Степан, в руках тримав, начищені до блиску, туфлі,
- Я оце… Бачу вчора після дощу трохи в багнюці, вирішив їм зробити гарний вигляд.
Від подиву, аж округлилися очі, вона злегка почервоніла та все ж не розгубилася,
-О! Дуже дякую, Степане! Дякую!
Поспіхом взулася, швидкою ходою прямувала до хвіртки. Павутинились думки, ото, це ж треба такого, тихий, скромний, на вид гарний та, ще й здається добрий, не перевелися справжні чоловіки. Цікаво, чому не привів дружини додому, чи матері не зміг догодити? Ну Івана видно відразу, любить хильнути чарку, а в цього важко знайти недоліки,але ж стидається,як дівка.
Буквально цього ж дня, як Галина прийшла з роботи, на веранді на невеличкому столику помітила купу різних шоколадних цукерок. Легка усмішка на обличчі, невже Степан? Тож не донька, знає в неї грошей немає.
Чоловіки працювали за хатою, роботи залишалося на день - два, не більше. Вона, швидко переодяглася в халат, позирнула в дзеркало, всміхнулась побачивши свої принади. Літній халат обтягнув її пишні груди, підкреслював красивий стан, крутнувшись на одній нозі весело до себе,
- Здається не така й стара, можливо й хай позалицяються.
Як дівчисько вискочила з хати, відчула прилив крові до обличчя і злегка крутнувши головою, сама до себе,
- Ой роки – роки… Де ви взялися, де поділося те заквітчане літо, і чому так час летить, а в душі весна - хочеться співати.
Підходячи ближче до чоловіків, весело й голосно до них,
- Ну, що тут? Бачу справи йдуть, скоро вінок. От і добре….
Задоволено дивилася на паркан, красиво, майстерно зроблена розшивка, любувалася роботою й продовжила,
- Бачу цукерок купили… Я на газ поставила чайник, почаюємо разом. Оксанка любить солодощі, каже сама не наважилася взяти.
Іван задоволено почухав чуприну,
- Та це я вирішив всіх побалувати, тепер буду знати, що мала солодощі любить, тільки вони ж там різні, чи й догодив?
Вона помітила, як незадоволено зирнув на нього Степан, важко перевів подих, немов хотів щось сказати, але змовчав. Легка усмішка, зробила вигляд, що не помітила, розвернулася і повернутися назад, на ходу, крикнула,
- Не баріться, встигнете, вже ж мало залишилося. Гайда, пішли, разом відпочинемо.
З телефона звучала музика, Оксана задоволено смакувала цукерки, поглядала, то на маму, то на чоловіків. Добре, що нам такі зустрілися трударі, не якісь ледачі, ще й гарні, не гидко й поспілкуватися - роздумувала дівчинка. От би мама з ними більше часу проводила, краще б дізналася на якого з них можна покластися. Можливо б вийшла заміж, тоді вже не рахувала копійки від зарплатні до зарплатні. Чомусь червоніє, соромиться, немов боїться їх. Кумедно спостерігати за ними, як один перед одним хочуть їй догодити, той чай наливає, той цукерки пропонує, сміх та й годі, як діти. Може сказати мамі, вже досить самій бути, хай би й вітчим був, я ж не проти..
Вже зовсім стемніло, коли чоловіки подякували й розійшлися по домівках. Готуючись до сну, Оксанка повернулася в мамину кімнату, хитро позирнула,
- А, що мамо, заміж, ще не гукають?
Та оторопіла від такого запитання,
- Це, що за розмова доню? Здається такого в книгах не навчають. Це справи дорослих. І з чого ти взяла, що я хочу вийти заміж?
- Ну мамо… ти, якась старомодна, чого тут соромитися, всі йдуть заміж, а ти, що гірша за інших, ще ж молода і така гарненька в мене. І є друга сторона, як кажуть медалі, дві зарплатні в хаті, не одна, тож сама інколи так кажеш. І чого вони мовчать, не розумію, я ж бачу - ти обом подобаєшся…
Суровий погляд до доньки зробив свою справу,
- Так, зупинись! Йди спати, досить таких розмов!
Підвела очі догори, тихо, щоб не почула мати,
- Ну - ну, побачимо, що життя покаже.
Напередодні вихідного дня паркан був закінчений. До пізнього вечора Іван з Степаном зносили останні невеличкі камінці до купи. Галина накрила вечерю, хотіла розрахуватися за роботу. Та обидва відмовилися брати гроші, сказали, що після заходу сонця з хати виносити нічого не варто, обіцяли зайти завтра - по обіді.
Оксана саме пішла до магазину, коли Іван з Степаном переступили поріг хати. Іван поставив на стіл пляшку вина й цукерки, Степан з пакету витягнув кільце ковбаси і сир. Галина зашарілася,
- Та це я мала вам гарний могорич поставити, а ви з своїм прийшли.
Для кожного на столі розставляла тарілки. По кімнаті пахтіли голубці, які щойно стушкувала.
Серед чоловіків, вона, як квітка, після випитого вина, розчервонілася. Усмішка сяяла на обличчі, весело спілкувалися, коли раптом різко відчинилися двері, в хату влетіла схвильована, розчервоніла сусідка,
- Люди! Ой Боженько, біда в мене, в Павла інфаркт! Он, щойно сказали, знайшли зупинений автомобіль, на півдорозі до заводу. А він там і вже не дихає. З швидкої допомоги сказали інфаркт, забрали на розтин…
Степан відразу піднявся, наче щойно й не сміялися, кивнув рукою,
-Тут треба допомогти, це ж треба такого, ще ж такий молодий …
Пройшло сорок днів після похорон сусіда. Катерина стала часто заходити в гості,інколи розповідала про свою молодість, про життя з чоловіком. Просила замовити за неї слівце в садочку, щоб взяли на роботу.
Оксані жінка не сподобалася своєю поведінкою. Хоч мати їй і говорила, що ходить часто, бо залишилася сама. Заспокоювала, пройде час звикнеться, не буде надоїдати.
Пройшов рік… За цей час майже нічого не змінилося, лише одне, що Оксана підросла. Стала проявляти свій характер щодо Катерини, їй не сподобалася мамина ідея мати її за подружку.
На обійсті лунали гучні розмови і сміх. Іван і Степан стояли біля криниці, про щось розповідали Оксані. Саме в цей час Галина повернулася з роботи, ще біля хвіртки,а вже усміхалася,
- Ну у вас тут весело, за кілометр чути.
У Степана засяяли очі, почервонів. І відразу опустив голову. А в Івана в очах веселики, задоволено потираючи руки сказав,
- В тому році пообіцяли почистити криницю, зараз саме на часі, звільнилися від робіт, як - то кажуть прийшла ваша черга. Будемо працювати, тут на пів дня роботи, завтра зранку прийдемо.
Як бджола на мед летить так й відразу відчинила хвіртку Катерина,
-О! Чую… тут у вас весело, про що розмови ? Така гарна компанія зібралася, то може посидимо в мене, про запас маю пляшку смачного вина.
Степан направився до хвіртки,
- Та ні, вибачайте, вдома справи є, я йду, он Іван, як хоче….
Катерину, наче щось вкусило, здригнулася, перебила його,
- Що моя компанія тобі не підходить?
Галина оторопіла від поведінки сусідки. Оксана, надула губи, ледь почервоніла, чомусь позирнула на відро, що стояло неподалік,. У дівчини з`явилося бажання зупинити сусідку, так сказати охолодити, зупинити нахабство, вилити б відро води на голову та на жаль відро стояло пусте. Вона сміливо зробила крок вперед, дивлячись в очі прямим поглядом,
-А може хтось має після роботи відпочити, чи дещо вдома зробити, он в городі наприклад. У вас тітко бур`яни в городі, вище нашого паркану, а ви все зайняті, все відпочиваєте, в гості на вино запрошуєте….
Катерина ж розвела руками,
- Та в мене цим займався Павло, я сама всього не подужаю,треба помічника.
-Ну й шукайте та тільки не тут, - крутнувшись на одній п`яті сказала дівчина і посміхаючись пішла до хати.
Настала тиша. Мов чорна кішка пробігла по обійсті. Степан вже був за хвірткою, Іван переминався з ноги на ногу, розводив руками,
- То ми пішли завтра прийдемо.
І пішов до виходу. Галина відчувала незручність за поведінку доньки, але намагалася не показати це на собі, лише рум*янець прикрасив щоки. Їй теж набридло, майже через день пусті розмови. Хотілося зайнятися своїми справами, а інколи й відпочити.
У Катерини від здивування округлилися очі, на обличчі побіліла, як стіна, розставивши руки, дивилася на Галину,
- Ну от, нікому непотрібна. Позираючи до хати тихо запитала,
-В тебе, що роман з Степаном? Он, як в нього очі горять, як тебе побачить.
Галина й сама не знала чому, але трохи розгублено, наче оправдовувалась,
- Ну, з чого ти взяла? Їх майже рік у мене не було, так, інколи десь в магазині побачимось. Щось таке видумуєш…
Катерина, аж повеселішала,
- Ну то і добре, думаю був би гарним господарем в мене на обійсті, бачу роботящий.
Оксанка і не думала підслухати їхні розмови та в хаті було майже навстіж відчинене вікно. Дівчина скривила губи, здвигнула бровами - ох нічого собі, бач чого лисиця сюди бігає, ага, хоче знати, що в нас діється. Чекай - чекай, на чужий коровай рота не роззявляй. Після таких думок посміхнулася, примруживши очі, » Я тобі тітко покажу, де раки зимують… Забудеш сюди дорогу!»
Наступного дня з самого ранку чоловіки чистили криницю, поставили насос, в кухню провели воду. Оксана весь час підбадьорювала, на планшеті показувала різні приколи про тварин. Вдень посіяв дощик, дівчина розважала чоловіків на веранді. Вже по закінченні роботи на обійстя зайшла Катерина,
- Оксанко, мами, ще ж немає з роботи, то хай хлопці повечеряють в мене, а мама прийде хай зайде, веселіше буде.
У неї від здивування ледь очі не вилізли з орбіт, хитнула головою,
- Нема чого в чужому городі капусту рвати! Вони зараз йдуть до хати, там на столі є їсти й пити, зараз і мама надійде. Як тут пригостяться, то й хай до вас йдуть, як захочуть.
Степан складав речі в торбу й позирав на дівчину і дивувався, ото молодь, це напевно перехідний вік,так в них називається. В кишеню за словом не полізе. Таке розумне дівчисько, знає, що сказати, напевно при Галині так би не поводилася.
Катерина розвернулася до хвіртки, в цей же час, хвіртку відчинила Галина. Зайшовши на обійстя, привітно глянула на всіх,
-Що все ж встигли зробити. Прийшлося цілий день вам потратити із – за дощу, добре, хоч злива не пройшла.. Молодці!. Ну пішли до хати, треба обмити, це діло.
І до Катерини,
- А ти бачу йдеш, напевно справи маєш…
Жінка оторопіла, бо вона й не думала йти додому, трохи схвильовано розвела руками,
- Так - так! Ой - ой , я ж чайник на газ поставила …
Й швидко зникла за хвірткою.
Чоловіки засиділися допізна, хоч Степан кілька раз намагався встати з-за столу та Оксана сиділа біля нього, торкалася руки і вкотре показувала на планшеті різні приколи з тваринами.
Вже все небо покрилося зірками, блідий місяць уповні позирав до землі, в нічній тиші голосно переспівувались цвіркуни. Чоловіки прощалися, поспішаючи, розійшлися по домівках.
Оксана допомогла матері прибрати весь посуд і йдучи в свою кімнату, хитро повела очима й наче ненароком,
-А дядько Степан класний мамо!
Цього разу вона й не подумала заперечити, бо сама думала про нього.
Донька, вкладаючись в ліжко, посміхалася, мабуть треба щось придумати, бо так і не вирішиться питання самотності.
Наступного дня Оксана йшла з магазину, назустріч йшов дядько Степан. Побачивши його, дівчина поправив волосся на голові й ледь - ледь посміхаючись, наче рідного, взяла під руку,
- О, такі веселі! Часом не від тітки Катерини йдете? То весь час з дядьком Іваном, а це самі.
Привітно поглянув,
- Та ні, це з дитсадка йду. Дивився там фронт робіт. Маємо дах перекривати, йду попередити своїх знайомих, щоб завтра зранку розпочати. Вдвох з Іваном не справитися, треба, ще зо двоє.
Оксана зраділа,
-О! То добре! То маму будете бачити щодня. А то про нас забуваєте, вже все на обійсті полагодили, тепер і дорогу забули….
Степан навіть зупинився, що цій дитині сказати? Сказати правду, скаже здурів дядько. Чи злукавити, оббрехати себе, скаже боягузливий, не зізнався.
Він взяв дівчину за плече,
- Розумієш, це особисте… Ну, як тобі сказати… Ти ще маленька для таких розмов.
Вона почервоніла й голосно,
- Та, що ви такий несміливий! Мені тринадцять років минуло, ви думаєте я мала. Хіба я не бачу, як дядько Іван хоче мамі і мені догодити. А ви - тільки червонієте. А я дядька Івана, якщо чесно сказати, гиджуся. Не хочу бачити в домі чоловіка, від якого пахне горілкою, хоч він і добре працює …
- Зачекай! Не торохти так швидко. Ти хочеш сказати, що твоя мама не проти вийти заміж? І ти з цим погодися?
- Та ні, з дядьком Іваном жити - я на це згоди не дам. Хай хоч скільки раз приносить цукерки. Йому більше імпонує тітка Катерина. Вона все хоче винця посмакувати, шукає компанії, от і хай дядька Івана пригощає, вони в чомусь схожі.
Степан дивувався міркуванню дитини, її сміливості говорити на цю тему. Вони саме підійшли до перехрестя. Як би це їй сказати, думав Степан, як підібрати слова , щоб зрозуміла,
- Ти не хвилюйся, думаю в Івана шансів немає , мама розумна жінка, гадаю, чекатиме від тебе згоди.
Оксана повернула в сторону магазину і майже на ходу голосно,
- То ви дядько Степане заходьте до нас на чай! Бо ви маєте шанс влаштувати своє життя. Поменше соромтесь! Бувайте!
Вона пішла, а він навіть не рушив з місця, в голові думки, як оси. Ця дитина не проти, щоб я був з її матір’ю, вона готова мене прийняти в свою сім`ю? Немов оп`янілий від несподіванки, чи від щастя, раз – у - раз кліпав очима, в роздумах поспішав додому.
Пройшло два тижні…. Оксана готувалася до школи, за тиждень перший дзвінок, дивилася на свій старий ранець. Третій рік з ним ходить до школи, вид в нього нікудишній, але мама сказала, що грошей на все не вистачить . І подумала про дядька Степана, от жив би з нами, то напевно б купив новий ранець. А можливо й іще дещо, адже видно - не скупий дядко. Дві зарплатні вдома то краще, завжди так каже мама. І чого він не приходить. Вона саме сиділа біля вікна, побачила – з букетом волошок заходила мама. Аж підстрибнула від радості, за мить присіла на стілець, підкрався сумнів,а може це дядько Іван. Але хвіртки Галина не зачинила, за нею, з пакетом в руці, показався дядько Степан.
Ну нарешті, зраділа донька. Так мало бути і так буде. Адже я так цього хочу, думаю, що мама теж цього хоче і в мене буде новий ранець, ой, думаю, тепер вже не пошкодує грошей. В душі трохи тривожилася, може дядько Степан не проговориться за їхню зустріч.Адже тоді їй будуть непереливки, плекала надію, що все обійдеться. Тож не думаю, що він такий пустий,чи донощик – нарешті дівчина заспокоїлася.
Перший осінній день видався сонячним. Де - не - де по небу пливли маленькі білі хмаринки. Легенький, прохолодний вітерець пестив обличчя. Грала весела музика. Діти в святковому одязі, копошилися, гомоніли між собою.Уже готувалися до урочистої лінійки. Оксана поглядала на присутніх вчителів і батьків, між них стояла мати з дядком Степаном. Полегшено перевела подих, наче з себе зняла важку ношу. Радість, відчуття щастя переповнювало душу, тихо прошепотіла,
- Ну, от матусю, інколи мрії збуваються, як ти колись казала. Ось і знайшла ти свою долю.
І усміхнувшись, підставила обличчя до сонця, зморщила носика, в очах вигравали веселики,
- Все добре люба, ми разом з тобою знайшли її….
Вересень 2019р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857386
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 09.12.2019
автор: Ніна Незламна