Третя ранку, типу, ночі і тонни людей проходять повз,
а та, що зліва запитує хрипко: " Як ми померли, Бодь?"
А я їй брешу, що не знаю, Маріє, що це все вокзали й ножі,
що нам просто забракло часу і ми народились такі.
колись нам дзвонили, щоб просто знайти, щоб листя не лізло у вени,
а зараз все щезло, і всі десь не тут. Але Бодь, питає вона - і все таки де ми?
І знову не точно кажу їй :" Маріє, не бійся, все добре. Я час зупиню і всяке таке.
Тримай, ось, цигарку, і байдуже правила. З нею життя не таке вже й гірке."
Яке ще життя, Богдане, ти бовдур? Нас же немає, ми ж ніде, нікуди й ні з ким...
Хвилини мовчання і роки дивних слів, пожежі в думках і розпачі дим.
Не знаю куди нас закинуло разом, чому саме ми і що з нами буде ще
я, Маріє, знаю точно я кохаю тебе, я кохаю тебе, ти - все, що в мене є.
