Докупи день збирає вечір сизий,
Спалахуючи блиском ліхтарів.
Підкинув місяць у багаття хмизу
І засіяв півкругом угорі.
Квапливо поспішає перехожий.
Зітхають порожнечею двори.
Відмежувавшись поза огорожу,
Поскрипують старечо явори.
І лиш немолодого віку жінка
Стояла в самотині край вікна.
Кого чекала в темному затінку?
Про що відкритись прагнула вона?
Про те, що із роками перетліло.
І щось пече у зболеній душі.
Бо молодість у безвість відлетіла,
Лишивши слід крутий від віражів.
Вона чиясь сестра, дружина, мати...
Але самотність стала на поріг.
Ніхто не знає: знайде, а чи втратить,
І де одна із тисячі доріг.
Докупи день збирає сизий вечір,
А ніч вкладає зорі у коші.
І може хтось колись обійме плечі,
Розрадить сум самотньої душі.
Згадалися старі, добрі часи в клубі, коли ми не лише хвалили один одного, а й вказували на недоліки. Зі сорони завжди краще видно. Поправила. Ще раз дякую
Трепетно дуже... 
