Самотність,- найстрашніша біль, це лютий злодій що краде відкрито,
вона приходить наче біла заметіль, і залишає пустоту несамовиту,
Один в собі, з собою і для себе, немає пристані для сірого човна,
і тільки зазира десь погляд в чисте небо, шукає крапельку цілющого добра.
Були часи коли сміялись діти, сіяло сонце, все цвіло кругом,
і ось у мить зів*яли квіти, побило щастя металевим ланцюгом…
Далекі спогади не гріють бідну душу, і фото не навіюють тепло,
у темряві прокинулася тиша, і в грудях гірко-гірко запекло…
Для кого я?, кому потрібен? невже немаю місця на землі?,
лиш хмурий дим мені подібен, блукає в скаламученій імлі.
Самотність обирає тонку слабкість, слідкує пильним-диким хижаком,
і тіло огортає сильна спраглість, керує правила суворим кулаком.
Дурні думки плетуться павутинням, в тенетах міцних не витримує душа,
одна залишилась надія під камінням, нехай слабким, та все ж приємним голосом втіша.
Є Той, я знаю, там у небі, Він бачить чує голос мій терпкий,
Він не відмовить у моїй потребі, підніме забере цей хрест тяжкий.
Це не людина,- Він постійний, вірний, не дасть упасти тільки попроси,
схили коліна перед Ним покірно, просту молитву Богу піднеси.
Повір немає кращих ліків, ніж Батьківська любов свята,
не буде більше слізних криків, і пропаде навіки самота…
Гарні Ваші роздуми! 
