Вони мріяли про весілля й гніздо родинне,
І на спільне життя і щастя були в них плани.
Ну, а ще стать хотіли батьками доньки і сина,
Вони мріяли… Тільки мрії накрили тумани.
Він пішов на війну бо не міг залишитись вдома,
Коли неньку його круки хижі роздирали.
А в душі її часто гніздилась страху судома,
Та погані думки, що від себе вона відганяла.
Дні у мареві сну, в тривозі всі вечори.
І щоночі молитви до Бога «Верни живого!
Я молю Тебе, Боже, здорового поверни!
Бо не треба крім нього у світі мені нікого!»
День за днем, як довго тягнувся самотності час.
Ніч ще гірше… Які ж безкінечно довгі ці ночі.
Підказала якось одна, що не все гаразд…
І до самого ранку вона не закрила очі.
Телефон мовчав. І вона боялась дзвонити.
В голові стукотіло «Верни його, Боже, живого!
Мати Божа, прошу, він повинен, він має жити!
Бо не треба крім нього у світі мені нікого!»
Наче грім дзвінок. Номер зовсім чужий на екрані…
Неслухняні руки… заледве змогла відповісти.
Незнайомий голос: «З життям несумісні рани
Співчуваємо щиро…» оглухла від горя свисту
В голові чи вухах. Підкосились знесилено ноги.
Ніч. Провалля. А потім холодна його труна.
На колінах стояли люди обабіч дороги,
Як сновида ішла за тілом його вона…
Вони мріяли про весілля й гніздо родинне,
І на спільне життя і щастя були в них плани.
Ну, а ще стать хотіли батьками доньки і сина,
Вони мріяли… Тільки мрії накрили тумани.
Історія реальна... І на жаль не одинарний випадок... Війна... Скільки молодих, і зрілих. Скільки ненароджених... Нам дуже треба МИр, але не будь якою ціною. Нам треба перемога, тільки тоді матимемо справжню незалежність. Дякую, Вам за небайдужість
