Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ніна Незламна: Байстрюк /проза / - ВІРШ


Ніна Незламна: Байстрюк  /проза / - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 17

Пошук


Перевірка розміру




Байстрюк /проза /

За вікном зовсім стемніло…. Здалеку майже не видно край неба… В салоні автобуса сонне царство. Хтось спить роззявивши рота, хтось раз - по- раз клює носом донизу, ворухнеться , відкриє очі, озирнеться і знову впадає в дрімоту. Контингент пасажирів різний, маже всі, крім однієї пари літніх людей, їдуть в одиночку. Микола сидів навпроти проходу на самому останньому ряду міжміського великого автобуса. Він придивлявся за скло вікна і час від часу позирав на годинник, скоро виходити… Коли він вийшов з автобуса, швидко зачинилися двері, від мотору, на якусь мить, аж загуділо в вухах. Автобус набрав швидкість, наче тікав від нього, залишаючи одного на трасі, яка стелилася серед поля. Високий на зріст, широкоплечий Микола, тримаючи невеличку валізу, озирнувся і відразу з кишені жакета дістав ліхтарик. Повільно перевів подих, свіже повітря придало йому сили, як рукою зняло сонливість. Майже перша година ночі, який там дурень буде їхати в цю пору в село, копошилися думки, як оси. Нічого, розмірковував, п’ять кілометрів не так і багато, але ж біля ставу не знати яка там дорога, напевно краще йти попід ліс, але напевно всі сім кілометрів вийде. … Він йшов по дорозі встеленій вапняною крихтою. Тримав перед собою ліхтар, інколи повертався назад і настільки можна було світити дорогу, задивлявся на неї, а потім, як дитина світив на себе і озираючись назад до землі, дивився на свою тінь. З піднятим настроєм, посміхаючись, заговорив до неї, - Чому мовчиш і йдеш за мною? Ти, як ця ніч? Ніде ні миші, ні птахів не чути. Розповіла б мені хоч про, що - небудь, чи нагадала?! І він занурився в спогади … Найперше, що пригадав, це те, як сусідка тітка Ольга, кричала йому вслід, - Байстрюк, забудь сюди дорогу. Вона собі кращого знайде! І далі, мов бачить перед собою….. Літній , ясний, теплий ранок. Легенький вітерець куйовдить листя молодим деревам. Широкий став, вода виблискує,виграє на сонці і де – не - де часом виплескує риба і знов ховається в воді. То там, то зовсім близько круги розходяться по прозорій воді,місцями мілко, аж піщане дно видно, а, як подалі ледь - ледь видно густі водорості, що колишуться від течії. Він і Оксана в воді по пояс , в руках тримають білу натягнуту хустину, намагаються її повільно занурити в воду, під самий край берега, що впирається в обрив. Прикусивши нижні губи, переглядаючись один на одного, по шию присідають в воді і Микола кивнувши головою, подає їй знак. Вони миттєво витягують хустку і гучний вереск з уст Оксани губиться далеко над ставом. Вона осяяна сонцем, всміхається, в очах веселики, - Бачиш, є! Мабуть штук вісім, точно! Ой, дивися, щоб не вискочили в воду, он, як плескаються! Вони щасливі, похапцем вийшовши з води, висипали рибу в відро. І так декілька раз, поки не відчують, що джерельна вода, аж зводить ноги від холоду. Та воно того варте, поділяться майже порівну, по - чесному, так вважали обоє і задоволено несли додому. Знали,що батьки завжди раді посмакувати рибу, хоч і невеликі карасики хлюпалися в відрі та дітям було приємно почути добрі слова. Микола чорнявий хлопчина, підростав без батька, йому боліло під серцем, коли хтось в селі йому вслід кидав слово «байстрюк». Тоді, ще в дитинстві, якось не звертав уваги на те слово. Та одного разу, як минуло їм по дванадцять років, вони з Оксанкою йшли разом зі школи. Дівчина, як завжди, махнула рукою, - Бувай! І зайшла на своє обійстя. Микола почув голос її батька, - Дорослішай вже! Он, яка гарна стала! На тебе всі хлопці в селі задивляються, а ти водишся з байстрюком. Що інших хлопців в селі немає, щоб ранець носили?! Хлопець прийшовши додому, зі злобою кинув ранець на підлогу і до бабусі, - Ви мені скажіть, що то за слово таке - « байстрюк»? І чому я часто чую від дядька Петра?! Я,що винен, що батька не знаю! Он у нас в класі , ще троє хлопців батьків не мають і нічого, ніхто їм вслід не кричить те слово. Бабуся, задумливо, приголубила онука, - Почекай, ще тиждень, чи два і ви поїдете в Вінницю, мама купує квартиру, будете там жити. Шкода, що в нас такий народ, невихований, нечемний. Підростеш,хлопчику, все зрозумієш. Не знати, що чекає на його онуків, ніхто наперед не знає , як складеться життя його доньки чи онуків… Він, звільнився від обіймів, присів на край ліжка, - Цікаво… Мама нічого не говорила… Це правда і ми поїдемо туди жити? А, як я, без ставка, без села, без друзів? Старенька закліпала очами, рукою струсила непрохану сльозу зі щоки, - Такі речі роблять тихо, люди заздрісні. Вона скільки років там працює, скільки і гроші складала, щоб вирватися з села, хоче тобі дати шанс навчатися в великому місті. Адже ти розумний хлопчик, вчишся в школі найкраще за всіх. … А те, що говорять вслід тобі, не звертай уваги. Підростеш, зрозумієш, що всякі є обставини в житті, а люди, на жаль, чомусь все частіше злі, чим добрі.. Таке воно життя… Так все і сталося. Пройшло рівно два тижні і Микола з мамою переїхали жити в невеличку квартиру на другому поверсі п`ятиповерхового будинку. Мама продовжувала працювати на кондитерській фабриці, а він ходив до школи, яка знаходилася зовсім близько. Нові друзі з будинку, в якому жили та добре вписався в колектив класу. Відвідував гуртки «Хімічний» і «Математично - фізичний» . Життя в хлопця зовсім змінилося, але часто згадував Оксану в селі. Її смарагдові очі та став інколи снилися ночами, немов звали до себе. Та в село вони з мамою їздили тільки на свята і влітку сам приїжджав до бабусі накосити сіна, відремонтувати паркан та трохи поніжитися на сонці біля ставу. Оксана потай прибігала туди, щоб ні в якому разі не дізналися батьки, бо суворо заборонили бачитися з ним. Але заборонений шматочок завжди ласий, вона тільки дізнавалася, що він приїхав, бігла до паркану і махала хустинкою, щоб він знав,що вона прийде до ставу. Роки минали… Ось і закінчують школу він в Вінниці, вона в селі, відстань велика та не для них. Микола став справжнім легінем, привабливим красунчиком. Вона ж , як квітка орхідея, навряд , чи хто з хлопців відмовився б від такої славної дівчини. Потайні зустрічі, перші поцілунки, ніжні обійми… Дружні стосунки розпалили вогонь кохання. Оксані в селі проходу не було від хлопців, син голови колгоспу не раз приходив до її батьків, просив, щоб не відправляли в містечко вчитися, що він одружиться з нею і забезпечить всім необхідним, що потребує для щасливого життя. Та вона на очі не хотіла не тільки його бачити, а і щоб хтось інший доторкнувся її пухкеньких губ, чи взяв в обійми. Вона не втрачала надії, що, чи рано, чи то пізніше, все ж вирветься з села, між люди, як вона часом говорила, просила про це батьків. Та де там, одна донька, батько вкотре гримав кулаком по столі, сказавши, щоб і думати про це забула, що залишиться жити в селі. Микола на Провідну Неділю був в селі з мамою, після кладовища зустрілися з Оксаною на своєму місці, біля ставу. Вона вже знала коли буде випускний вечір, попередила, що проводитимуть в сільському клубі. Він навіть посміхнувся, почувши число, - Це ж просто чудово, а в нас пізніше на два дні, тож я приїду. Ну умов нарешті своїх батьків , давай поступимо вчитися в Харківський університет, там скільки професій, вибереш яку захочеш. Я вирішив свою долю пов`язати з хімією. А там, дивися десь направлення отримаємо і поїдемо вдвох, влаштуємо своє життя. Зі сльозами на очах, Оксана подивилася на нього, відкопиливши губу, заперечила головою, - Ні, єдиний вихід, вивчишся приїдеш за мною, ти ж будеш мені писати листи? Він ніжно обійняв, потонув в її закоханих очах, - Що я! Ти дивися не вийди заміж! Чи вистоїш проти рішення батьків? Вона хитала головою і цілувала його обличчя, - Вистою, буду тільки твоя, мені нікого не треба, чуєш. Трепіт сердець, палкі цілунки, ніжні обійми, тулилися один до одного, мов пара голубів. Останні дзвоники вже пролунали в школах, випускні вечори гуділи в кожному селі. І Микола приїздив до Оксани. Добирався потай, зійшов раніше з автобуса, три кілометри, здалися кількома хвилинами. Бабуся не здивувалася, лише обійняла, як завжди, трохи з хвилюванням промовила, - Добре, що приїхав, треба в льоху порядки навести та з горища дещо дістати. А ввечері напевно підеш до клубу? Він, ледь почервонівши, посміхнувся, , - І все ви знаєте, чому приїхав…. І заради кого… Старенька легенько торкнулася його плеча. - О - хо - хо, знаю і бачу! Оксана майже кожні вихідні тебе виглядає … Ой, ти дивися, дорослішай, не наламай дров, будь відповідальним, не завдай болю ні дівчині, ні нам з матір`ю. З клубу музики гуділи на все село…. Після вручення атестатів, запрошені гості, вчителі і батьки розходилися по домівках, а радісна, щаслива молодь залишилася на танці. Оксана в сукні бірюзового кольору нагадувала молоду берізку. Сукня облягала її красивий стан, ледь прикривала коліна. Світло коричневі модні туфлі на невеличких підборах підкреслювали красу струнких ніг. Вона весело розмовляла з однокласниками і в той же час позирала на вхідні двері, з хвилюванням чекала на Миколу. Син голови колгоспу Юрко переслідував її цілий вечір, чекав нагоди, хотів запросити на перший повільний танець. Він зробив кілька кроків в її сторону, Оксана в цей час махнула рукою в сторону дверей, не встиг повернути голови, здивовано кліпав очима, де ж поділася? А Оксана помітила Миколу в дверях, злегка нахилившись, прослизнула між танцюючих пар. Легенький вітерець шепотів про кохання…. Вони обійнявшись йшли до ставу. Згодом, Оксана, як дзиґа крутилася перед ним, не замовкала, як пташка в лісі, розповідала, як пройшов вечір . Запитувала, чи подобається йому сукня, а він у відповідь цілував її солодкі вуста, які зводили з розуму. Він намагався тримати себе в руках перед обличчям спокуси, на якісь миті закривав очі і вгамовував свої почуття. Навіть не помітили, у теплій, дружній розмові, відійшли від села в сторону лісу. Мерехтіння зірок, мінливий погляд повного місяця нагадував казкову картину, Оксана майже весь час всміхалася, відчувала себе щасливою. Раптово зупинилась і розставивши руки в сторони, задерла голову догори і голосно сказала, - Давай будемо разом, як місяць і зорі. Тільки я одна зірка, запам`ятай! Давай не розлучатися! І опустивши голову донизу, сказала тихіше, - Хіба це важко зробити? Він дивився на неї сяючими очима,і запропонував,, - То поїхали зі мною і наше бажання збудеться! Вже її благаючий погляд бігав по його обличчю, наче шукав розраду, невже він не розуміє, що це зробити занадто складно…. Калатало серце, відчула, як від хвилювання прилинула кров до обличчя, опустила голову донизу. Йшли мовчки, кожен у своїх роздумах… Блідолиций місяць виглянув із – за лісу, освітив дорогу і житнє поле. Неподалік під лісом виднілася стара скирта. Оксана вже вгамувала свої хвилювання, відкинула тривожні думки, весело сказала, - А ну, Миколко, дожени мене, ану дожени! Її крик загубився далеко в лісі…. На той крик відповіла якась пташка … І знову тихо – тихо…. Пристрасні поцілунки… Зацвіло кохання від напруги, моторошні хвилі пронизували тіла. Вона спокусниця кохання, заволоділа його серцем, вони згоріли у вогні першого дотику, не думаючи про гріх, не думаючи , що буде потім. Втративши самоконтроль, дивилися один на одного, не розуміючи, як це сталося… Вона не ховала сяючі очі і не ховала оголене тіло, задоволено шепотіла йому на вухо. - Це я, це я винна! Я цього хотіла, бо я кохаю тебе і ти це давно знаєш. Тепер я вірю, ти приїдеш за мною. Їдь, але повертайся, я буду чекати на тебе завжди…. Здалеку почувся гавкіт собаки… Оксана відкрила очі, Микола ж тихо сопів , як мале дитя, скрутившись клубком. Раптом в кущах щось зашаруділо і голосний сміх розбудив його, - Миколо! Ой, здається заєць! Дивися, он, он там вухастий побіг по дорозі… А я думаю чого це собака гавкає і цікаво де він взявся? Невже нюх такий добрий має і так здалеку чує зайця…. Він, потягуючись, піднявся і підхопив її за руку, - Ти, як почуваєшся? Будемо йти,чи, ще посидимо? - О -го посидимо! На годиннику пів на другу, давай швидше йдемо додому. О третій годині світатиме, треба повернутися, щоб нас не помітили, - говорила і похапцем струшувала з себе солому…. Повертаючись додому вони помітили, біля клубу молодь, яка весело про щось гомоніла. Оксана повисла двома руками на його шиї, - Прощаймося Миколо, чи до побачення? - Ну, що ти! Ти ж говорила я місяць, а ти зірка, то значить будемо разом. Приїжджай в Вінницю, адресу знаєш,тільки так будемо разом. Адже ти знаєш, як твої батьки відносяться до мене. Без сліз, легенька усмішка на обличчі і погляд очі в очі. Жаданий поцілунок і вони розійшлися кожен на своє обійстя. Микола так і не заснув, за відчиненим вікном лунав то ближче,то здалеку переспів півнів. Перші промені сонця вигравали в небі, переливалися, змінюючи веселкові кольори . Він попрощався з бабусею і впевнено поспішав на трасу, час підганяв, треба повертатися додому. А час летів… Микола все ж поступав в університет в Харкові. Писав листи Оксані, на два перших вона відповіла, а потім немов загубилася. Він вже й не знав, як вдіяти, чи поїхати ? Закінчилася здача екзаменів, хотів дізнатися, чи зарахований, адже їхати неблизький світ, як казала мама, аж тут отримав від бабусі листа. Від прочитаного пітнів, на голові підіймалося дибом волосся, тіло проймах жах. Він боровся з думками про Оксану, вірити - не вірити, як це? Пройшло два місяці, а вже пише бабця, що поїхала в якесь велике місто, вийшла заміж… Ні, це сприйняти, як це? Хіба це можливо? Але ж сама обіцянку давала, що буде чекати! Чи віру втратила,що приїду? Буквально на другий день отримав листа від мами. Писала,що що в неї все добре і теж саме за Оксану, повідала, що вийшла заміж в Київ. Не міг думки зібрати до купи, поїхати в Вінницю, а потім в село, що це дасть? Він знову і знову їй писав листи в село, в надії,що все ж передадуть,, але відповіді так і не дочекався. Місто Харків велике, красиве…. Чудовий парк імені Горького з широкими алеями, квітучими клумбами і різновидністю дерев приваблював до себе. Микола теж мав нагоду інколи там погуляти та посидіти на лавці, зануритися в книжки, основною метою було навчання. Два рази на рік приїжджала мама, привозила бабусину консервацію, домашні пиріжки з капустою, які він обожнював і розповідала про своє та бабусине життя. За Оксану нічого не знала, сусіди все тримали в таємниці. І в селі люди дивувалися,знаючи,що батько кричав,що нікуди не поїде, аж тут раптом вийшла заміж та, ще й так далеко. Минуло два роки…. Микола від мами отримав лист, вразила звістка, писала ,що вийшла заміж. Повідомила,що на фабриці познайомилася з одним інженером, який приїхав встановити нове обладнання . Пробув на фабриці два місяці, запропонував поїхати з ним і вона наважилася. Писала,що їй здалося,що надійний,щоб не засуджував її, адже вже дорослий, маю розуміти,що самотньому жити,це не кращий варіант в житті. Він читаючи цю новину, чухав голову по - звичці і посміхався, в душі радів за маму. Адже добре, що буде не одна, в нього ж великі плани, щодо навчання. Пройшло чотири роки… Микола закінчив університет, приїхав до мами в Дніпропетровськ і до вітчима, з яким нарешті познайомився. Олег Степанович, виявився вдівцем, привітним чоловіком, всього на рік старший за маму. Мав сина, який після інституту поїхав в Німеччину і там працював в одному з університетів. Сподобалося Миколі, коли він запропонував йому поїхати в Німеччину до сина, загорілися очі, це ж просто якесь везіння в житті, тішився хлопець. Мама нічого не розповідала про село, адже сама тільки раз в рік їздила до бабусі. Старенька стала дуже немічна, але залишати батьківщину не захотіла. Розповіла, що батько Оксани розбився на мотоциклі, що вона після цього, аж через рік повернулася жити в село. Що має сина, хвалилася її мати,, що все в неї добре і онук, дуже розумний хлопчик. Миколі було боляче і водночас ніяково, він пригадував ніч після випускного, сльози наверталися на очі, адже обіцяла… Було бажання поїхати в село, хоч перед від`їздом до Німеччини та мати порадила краще поїхати, як приїде, через рік. Нагадувала сину,що треба берегти кожну копійку і запевняла, що бабуся не образиться, все зрозуміє. Доля дала шанс Миколі побачити світ…. Він ніколи і не уявляв, що буде нагода працювати в великому портовому місті Гамбург. Син вітчима Вадим , дуже схожий на батька і розмовою, і привітливістю, був радий знайомству. Він винаймав житло і працював в Гамбурському університеті, займався дослідженнями в області хімії. Микола жадібно слухав розповіді Вадима про роботу, йому було дуже цікаво, адже він любив і хімію, і фізику. Вони тепер жили разом, не палили цигарок і не пили спиртних напоїв. Зарплата дозволяла добре жити і одночасно робити заощадження. Микола з задоволенням влився в колектив і через місяць випробувального терміну підписав трудовий договір на п`ять років. Звичайно цьому сприяв Вадим, адже він вже рік, як працював тут і в нього договір був на три роки, він після закінчення договору мав намір продовжити, ще на три роки. Микола вечорами сумував за селом, згадував Оксану, до болю тиснуло в грудях та розумів, що її не повернути. В думках заспокоював себе, мабуть пожартувала доля, подавши колись надію на чисте і вірне кохання. Ось так хвилина за хвилиною нестримно плив час… Хлопці задоволені життям, листи від рідних і часом міжнародні телефонні переговори, щоб хоч на якісь хвилини почути рідні голоси. Але, щоб більше заощадити грошей, вирішили працювати без відпусток. Після закінчення трудових договорів, швидкий потяг віз хлопців додому. Роки пробігли, пролетіли, мабуть вже треба подумати і про сімейне життя. Два дні поспіль радісна зустріч в Дніпропетровську. Вадим відразу зайнявся купівлею житла для себе, мав намір влаштовувати своє особисте життя, щоб не жити разом з батьком. Миколі ж було трохи простіше, мама не продала квартиру в Вінниці, здавала в оренду і він мав намір поїхати ближче до рідного села. Поїхати до своєї вже зовсім старенької бабусі, про яку розповідала мама,що ледь ходить і скаржиться на проблеми з зором. Можливо операції потребує, задумувався хлопець, гроші є, заробив, то чому ж не допомогти… На мить зупинився, несподівано перед ним, під світло ліхтаря, потрапив заєць. - Оце так - так! - сказав голосно. Довговухий тікав скільки було сили, а він, всміхаючись, намагався світити йому навздогін. Вдалині виднілися вогники, це вже село просинається, подумав Микола. Ось, рідне, моє село… Пройшовши до нього дорогою, немов перегорнув сторінки свого життя. Небо ледь - ледь ховало в себе зорі, на сході світліла синява… Дружок навіть не загавкав, коли Микола підійшов до паркану. Дзвін ланцюга і одночасний спів півня почулися на обійсті. Тихо підійшовши до вікна , постукав в шибку і голосно позвав, - Бабусю, це я, Микола, відчиняй! За ці роки, старенька наче висохла,зробив висновки онук. Яка ж вона маленька стала і худенька, обіймаючи і цілуючи бабусю, думав Микола. Скільки ж років, я не бачив її ?! В пічці полум`я облизувало дрова, в хаті пахло димом і м`ятою. Бабуся мовчки сиділа на ліжку, склавши жилаві, худенькі руки одну до одної. Микола близенько присів на стілець біля неї, це вона попросила, ближче присісти, жалілася,що зовсім погано бачить на два ока. Він для неї був слухняним хлопчиком , як і колись, вона витирала непрохані сльози, сльози радості, сльози щастя, тішилася, що дочекалася, ще раз побачити онука. За чаєм, він задоволено розповідав про життя в Німеччині, про роботу, про Дніпропетровськ. Обіцяв повезти її в Вінницю, показати лікарям, як треба, то й зробити операцію, якщо вона звичайно дасть на це згоду. Бабуся послала його випустити курей з сараю та кинути їм пару жмень пшениці. Півень вискочив першим, топтався на місці, розмахував крилами, відразу завів свою пісню. Дружок стояв на двох лапах, спиною притулившись до буди, махав лапами. Микола з усмішкою на обличчі, - А… Що чекаєш окраєць хліба? Хоч вже і старий та годен на двох лапах стояти, молодець! Той, наче розуміючи його мову, став на чотири лапи, завиляв хвостом. Отримавши шматок хліба, який зловив на льоту, пес позираючи на всі сторони, не поспішаючи пішов в буду. З хати виглянула бабуся, поправляючи хустинку на голові, гукнула, - Миколко, принеси свіжої водички! Відро чистеньке висить на штахеті! У сусідів, за парканом, вщент переплетеним виноградом, почувся брязкіт чогось залізного, гучний дзвін пролинув навкруги. - О, мабуть хтось ланцюга з відром впустив чи, що..., - протяжно сказала старенька, подивилася в сторону сусідів і продовжила, - Хтось хазяйнує, чи Ольга, чи Оксана, а можливо і син, мабуть же допомагає жінкам… Важко без чоловічих рук тримати хазяйство. В Миколи від почутого опустилися руки, відро вже гойдалося в криниці, а він на якусь мить закляк на місці. Раптом з - за паркану гучний голос сусідки, - Оксано, це, що з тобою? Йди до хати та переодягнися, всю воду вилила! Як це ти примудрилася впустити відро, ще й прямо на себе. - Та зашпортнулася, хотіла поправили відро та не втримала. Не кричи , не лякай нікого, - Микола почув голос Оксани. Він похапцем витягнув відро з криниці і за мить був в хаті. Збентежено взяв за плечі бабусю, яка вже присіла за столом, чистила зварену бараболю в мундирі. Хвилюючим голосом запитав, - Що ви сказали, бабусю, як без чоловіків. А чоловік Оксани, що тут не живе? Вона давно тут сама з сином? - Так! Давно. Я вже й не пам`ятаю скільки років тут. Як батько розбився, навіть була на похорони не приїхала. Звичайно ж дивно та люди казали,що Ольга не захотіла, щоб повернулася в село. Лише згодом, через рік, на поминки батька приїхала так і залишилася. Пізніше люди розказували, що малий лепетав, що тата в нього немає. А чи, то виходила вона заміж, чи ні, ніхто і не знав точно. Ще тоді, влітку було приїхало кілька гостей, на другий день вже й поїхали. На цьому і все весілля, говорили, що в Києві, а хто, що за чоловік, так ніхто не знає, жодного разу сюди не приїжджав. Старенька дивилася на онука,бачила, як змінювався на обличчі,то блід, то червонів. Але продовжила, - Зараз працює в сільраді, щось там пише сидить, навіть не знаю ким її туди працевлаштували та зарплатню отримує. Ще чула бабські розмови, що син – байстрюк. Можливо і нагуляла там, весілля ж ніхто не бачив, як і чоловіка. Миколі, наче хто голку в серце вгатив, перехопило подих, аж впрів. Він пригадав, як його тітка Ольга називала байстрюком, хотів ,щось сказати бабусі та промовчав. Старенька, хіба може пам`ятати, як він її в дитинстві запитував, чому його так називають? Мабуть не варто ворушити минуле. Запала тиша… За мить пригадав маму. Він вже, як подорослішав, тоді вона зізналася, що був гарний хлопець Володимир. Чоловік сам був з містечка, працював на комбайні під час збору зернових. Було кохання та сплило,як вода в річці, так сказала йому мати, обіцяв приїхати та так і не дочекалася. Колотилося серце, наче хотіло вискочити, чи розірватися на шматки,він схвильовано запитав, - Бабцю, чекайте - чекайте, а скільки років малому? - Та, який він вже малий, я то далеко погано бачу, але цупкенький хлопець, вже давно корів пасе, - протяжно відповіла бабуся. Микола присів на стілець, що стояв поруч, оббирав бараболю , мочив в олію, яка стояла на столі в блюдці і притрусивши зверху сіллю, жадібно смакував, намагаючись приховати своє хвилювання, - Ні! Ніде не їв кращої бараболі, як у нас! Як би ви знали, як хочу до ставу! Я так за всім сумував… Запихаючи в рот бараболю за бараболею, посміхнувся до бабусі, - Я тут побуду трохи! Заготую на зиму дров та в лікарню поїдемо,треба очі лікарям показати, можливо, якісь окуляри треба… Бабуся задумалася, хитнула головою, - Зрозуміле діло… Мене не обдуриш, хочеш Оксану побачити… Поїси, краще ляж поспи, ти ж з дороги, виморений… Кивнувши рукою, бабця вийшла надвір, присіла на стілець, що стояв неподалік від криниці. Щось бурмотіла про себе і час від часу, примружуючи очі, дивилася до сонця. Микола взявши рушник з шафи, вийшов з хати, - Я піду до ставу… Скупаюся з дороги, як стане спекотно, тоді відісплюся... З радістю, з легким хвилюванням йшов до ставу. Роздивлявся навкруги, на дерева, на трави на ту стежку, по якій бігав в дитинстві. Хотів знайти, щось знайоме та лише дивувався, що дерева, тополі, берізки, клени, тоді були молоденькі , а тепер стояли біля ставу стрункі і високі, мов охоронці. А тополі, здавалося, аж дістають синяву неба. А ті берізки, з яких колись брали сік, виросли справжніми крислатими красунями. Здивовано подивився, на кущі шипшини, адже тоді тут їх і не було. І ось нарешті показався невеликий пагорб і широкий став. Хотів одним поглядом захопити всю картину ставу та де там, красень, подумав посміхаючись. Вода в ставку здалеку рябила, переливалася синім кольором з зеленкуватим, час від часу виблискувала на сонці і миттєво сріблилася. Неподалік в воді, під обривом, привернули увагу гуси . О! почухав голову по - звичці, як в дитинстві, цікаво, а карасики тут ще є? За кущем шипшини над обривом сидів чорнявий хлопчина, в руці тримав невеличкого прута. Побачивши Миколу швидко піднявся на ноги і здивовано запитав, - Дядьку, ти когось шукаєш? В Миколи, аж обличчя перекосило від несподіванки, немов струм вдарив в голову, це кругленьке обличчя десь бачив? Де? Думка за думкою, картинки за картинками миготіли перед очима, а потім несподівано для хлопця, різко розвернувся і швидкою ходою попрямував назад, до хати. Бабуся, побачивши його, від несподіванки, аж піднялася, - Що вода холодна, що повернувся так швидко? Він не слухав її .… В хаті, з старої шафи дістав фотоальбом і всі фото висипав на стіл, виглянув до бабусі, - Я прошу бабусю, підійдіть сюди! За мить старенька, розмахуючи руками, поспіхом, присіла біля столу, - О, що це ти? Вирішив дитинство пригадати?Він знервовано передивлявся старі, ледь рижі фото і різко відкладав в сторону. Старенька кліпала очима, не могла зрозуміти нащо онук погукав її. Нарешті він знайшов своє фото, внизу надпис – «мені дванадцять років». Знервовано бігав очима, то по фото, то до бабусі. Почервонів, піт виступив на чолі. Ледь тремтячим голосом сказав, - Бабусю, це мій син! Бабусю він не байстрюк! Чуєте, не байстрюк! Сльози радості затьмарили очі, він підніс їй фото під самий ніс. - Уважно подивіться, це ж я ! І він зараз майже такий самий, невже ви не бачили? І чому Оксана нічого вам не сказала?! - Заспокойся, - витираючи тремтячою рукою сльози, ледь чутно промовила бабуся. Я ж бачу погано, майже нікуди не ходжу, навіть на цвинтар, а тут паркан такий, ще й виноград. А Оксану може раз в місяць побачу то привітається і швидко в хаті зникає. А Ольга від смерті Петра, вірніше, після поминок ні разу навіть не привіталася. - А мама, що теж ні разу не бачила хлопчика, як звати його, хоч скажіть? - Не було з мамою мови про це, ти ж знаєш, як приїде вся в роботі, і білизну треба попрати і в хаті прибирає, а на другий день вже й їде. Нічого не говорила, мабуть і не подумала,що може таке бути. А звати Сашком знаю, знаю вже кілька років в школу ходить, гарно навчається. Це мені тітка Кладія розповідала,вона мені часом молоко приносить, ось і все,- старенька приклала руки до грудей Запала мовчанка… Микола сидів з опущеною головою над фото. Бабуся продовжила, - А ти ж таки порушив моє прохання, бісова твоя душенька! Якби ж я знала… Що ж ти накоїв? І, як тепер будеш розгрібати це все? Микола, підійнявши голову, задумливо, з сумом дивився на бабусю, - Будемо розгрібати, як ви сказали, ввечері разом підемо до них... Що скажете? Адже я не знав, думаю пробачить Оксана, клялася ж, що кохає і чого мовчала? Не розумію… Мабуть розмова важка буде та я не відступлюся! Ніколи і нікому не дозволю, щоб мого сина називали байстрюком. Травень 2019р

ID: 836550
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.05.2019 12:26:59
© дата внесення змiн: 26.05.2019 12:26:59
автор: Ніна Незламна

Мені подобається 21 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали: НАДЕЖДА М., Любов Іванова, Тетяна Горобець (MERSEDES), Надія Башинська, Ганна Верес, Лілія Левицька, Світлая (Світлана Пирогова), Капелька, Маг Грінчук
Прочитаний усіма відвідувачами (160)
В тому числі авторами сайту (40) показати авторів
Середня оцінка поета: 4.86 Середня оцінка читача: 5.00
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
Сторінки (3):  назад [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] вперед




КОМЕНТАРІ

Лілія Левицька, 02.06.2019 - 11:29
Просто неймовірна проза.Людська доля - фортуна і завжди невідомість.Дякую за можливість читати такий твір. give_rose hi 16 16 16
 
Ніна Незламна відповів на коментар Лілія Левицька, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую!Рада,що подобаються твори.Успіхів Вам! give_rose give_rose give_rose 21 22 22
 
Зоя Енеївна, 01.06.2019 - 00:01
Досконало написали про про людську долю,як вона може повернути,але кінець твору хороший!
12 12 12
 
Ніна Незламна відповів на коментар Зоя Енеївна, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую,Зою! give_rose 21 22 22
 
12 12 12 Дякую,пані Ніно,за чудовий твір. Ви - справжня письменниця.Ваша проза - неперевершена. Знаєтесь на людських долях. 16 16 16 icon_flower
 
Ніна Незламна відповів на коментар Шостацька Людмила, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна Вам! give_rose 21 22 22
 
Ольга Калина, 31.05.2019 - 22:02
Чомусь із самого початку здогадувалась, що то його син.. Цікава розповідь.. Щемно до сліз.. give_rose give_rose give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ольга Калина, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,Олічко!Успіхів Вам! give_rose 21 22 22
 
Юрій Цюрик, 30.05.2019 - 19:10
Прекрасне оповідання... 22 22 give_rose Декілька разів пробував писати прозою - не вдається... А у Вас гарно виходить... Дякую.
 
Ніна Незламна відповів на коментар Юрій Цюрик, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна Вам!Рада,що сподобалось.Нехай щастить! give_rose 21 22 22
 
Дорога, Ніно! Я вдячна долі, що Вас зустріла...Які гарні пишете твори. У грудях серце защиміло. 12 12 12
Дякую за задоволення, яке отримала від прочитаного give_rose sp
 
Ніна Незламна відповів на коментар Валентина Ярошенко, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую,Валюшо! рада,що Вам сподобалася проза. give_rose 22 22 21
 
smile 12 Гарний твір 22 22 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Мартинюк Надвірнянський, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Малиновый Рай, 30.05.2019 - 00:18
ДУЖЕ ЗАЧІПИЛО.МАЙСТЕРНО НАПИСАЛИ. give_rose 12 give_rose 12 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Малиновый Рай, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
геометрія, 29.05.2019 - 21:08
Прочитала на одному подиху,Ніно! 12 12 16 girl_sigh smile 42 give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар геометрія, 01.01.1970 - 03:00
Дякую пані Валю! give_rose 21 22 22
 
dashavsky, 29.05.2019 - 12:45
12 17 16 Чудова історія. Слів немає. Сильно вразила мене. 021 give_rose 22 21 22 hi
 
Ніна Незламна відповів на коментар dashavsky, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Ірин Ка, 29.05.2019 - 12:07
Цікаво та динамічно! Як завжди читається на одному подиху! 12 12 12 16 smile
 
Ніна Незламна відповів на коментар Ірин Ка, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
НАДЕЖДА М., 28.05.2019 - 17:33
12 12 16 16 Робота майстерна! Життєвий твір, який заслуговує на високу оцінку: 12 балів! tender nono sty101
І ніколи не звертайте уваги на оцінки..Можливо, хтось помилково натиснув не та на цифру! У мене теж таке було...
Для вас найголовніша оцінка - коментарі читачів!!! give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар НАДЕЖДА М., 01.01.1970 - 03:00
Дякую за підтримку, Надійко! give_rose give_rose give_rose
 
Іван Мотрюк, 28.05.2019 - 09:52
12 як завжди дуже гарно give_rose give_rose give_rose
 
Ніна Незламна відповів на коментар Іван Мотрюк, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! give_rose 21 22 22
 
Zoja, 28.05.2019 - 00:41
Гарно написано, Ніночко. Дуже цікаво.подобається Ваш стиль...
12 16 give_rose 31 32 32
 
Ніна Незламна відповів на коментар Zoja, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую! 21 22 22 give_rose
 
Galkka2, 27.05.2019 - 21:38
Хай би усі історії і завжди закінчувались лише щастям.... give_rose 16
 
Ніна Незламна відповів на коментар Galkka2, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна Вам! give_rose 21 22 22
 

Сторінки (3):  назад [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] вперед
ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  ревнувати
Ксенія О: - Кохати через край
Синонім до слова:  ревнувати
Genyk: - Очманілювати
Знайти несловникові синоніми до слова:  ревнувати
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  дерево
Genyk: - ПТАХОДІМ
Знайти несловникові синоніми до слова:  дерево
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Звичка
Юхниця Євген: - Супер!!! Дуже цікаві у всіх слова!́
Синонім до слова:  звук
Genyk: - Тишорух
Синонім до слова:  зайнятість
Genyk: - Часоповинність
Синонім до слова:  звук
Master-capt: - Тон. Нота. Грім. Відлуння.
Знайти несловникові синоніми до слова:  пульт телевізора
liliylo: -
Синонім до слова:  зайнятість
Svitlana_Belyakova: - убивця часу
Знайти несловникові синоніми до слова:  зайнятість
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  звук
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  Звичка
Cвітлана: - ритуал
Синонім до слова:  Звичка
геометрія: - надбання
Синонім до слова:  Хліб
anna zakohana: - пшонка :D
Синонім до слова:  Хліб
anna zakohana: - житник
Синонім до слова:  пристосуванець
Лісник: - слимак
Синонім до слова:  Хліб
Юхниця Євген: - Запечена пшеничка
Синонім до слова:  Звичка
Анна Клименко: - марутня
Синонім до слова:  Хліб
Анна Клименко: - сонцекруг
Синонім до слова:  Звичка
СУЛ: - практика, манери, стиль...
Синонім до слова:  Звичка
Ольга Ратинська: - Приліпучка
Синонім до слова:  Звичка
Оксана Батицька: - Пристрасть(має звичку)
Синонім до слова:  Звичка
Оксана Батицька: - Навичка
Синонім до слова:  Довкілля
Василь Стасюк: - Виднокрай
Синонім до слова:  Звичка
Genyk: - Заїздуля
Знайти несловникові синоніми до слова:  Звичка
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  пульт телевізора
Вячеслав Рындин: - клондайк микробов
Синонім до слова:  пристосуванець
Володимир Осінній: - Верхнього бранець
Синонім до слова:  пристосуванець
dashavsky: - Нахлібник. Ж...лиз.
Синонім до слова:  пристосуванець
Катерина Собова: - :12: Присмоктувач
Синонім до слова:  пристосуванець
Genyk: - Водяний
Синонім до слова:  пристосуванець
Orfey: - Человекохамелеонец
Нові твори