|
За вікном стемніло, здалеку, навіть край неба не видно.
У салоні автобуса сонне царство. Хтось спить роззявивши рота, хтось інколи клює носом, відкриє очі, озирнеться й знову впадає в дрімоту. Контингент пасажирів різний, майже всі, крім однієї пари літніх людей, їдуть в одиночку. Микола зручно вмостився навпроти проходу, на останньому ряду міжміського автобуса. Час від часу позирає на годинник, придивляється що за вікном, йому скоро виходити.
Лише кілька хвилин і за ним зачинилися двері автобуса. Від мотору, на якусь мить, аж у вухах загуділо. Автобус набрав швидкість, наче тікав від нього, залишаючи одного на трасі, яка стелиться посеред поля.
Високий на зріст, широкоплечий, тримаючи невелику валізу, озирнувся, увімкнув ліхтарик. Свіже повітря освіжило обличчя придало сили, як рукою зняло сонливість. Думки, як оси копошаться, майже перша година ночі, який там дурень в цю пору має їхати в село. Та ніби п’ять кілометрів не так багато, але ж біля ставка не знати яка дорога. напевно краще йти попід ліс, але ж сім кілометрів вийде. Йшов по дорозі встеленою вапняною крихтою, перед собою тримає ліхтар. Інколи озирався назад і настільки можна було освітити дорогу, задивляється на неї. А потім, як дитина світив на себе й назад до землі, дивився на свою тінь. З піднятим настроєм, посміхаючись, заговорив,
- Чому мовчиш і йдеш за мною? Ти, як ця ніч? Ніде ні миші, ні птахів не чути. Розповіла б мені хоч про що-небудь, чи нагадала?!
*
Занурився в спогади. Найперше, що пригадав, це те, як сусідка тітка Ольга, кричала йому вслід,
- Байстрюк, забудь сюди дорогу. Вона кращого знайде!
І далі, немов бачить перед собою…
Літній ясний теплий ранок. Легенький вітерець, деревам куйовдить листя. Широкий став, вода виблискує, виграє на сонці. Деінде виплескує риба й знову зникає у воді. То там, то зовсім близько, по воді розходяться круги. Місцями мілко, аж піщане дно видно, а, як подалі ледь-ледь видно густі водорості, ледь помітно колишуться від течії.
Він і Оксана у воді по пояс, в руках тримають білу натягнуту хустину. Намагаються її повільно занурити у воду, під самий край берега, що впирається в обрив. Переглядаючись один з одним, по шию занурюються у воду й миттєво виринаючи піднімають хустку. Гучний вереск з уст Оксани губиться далеко над ставом. Вона осяяна сонцем, всміхається, блиск в очах.
- Бачиш, є! Мабуть штук вісім, точно! Ой, дивися, щоб не вискочили, он, як плескаються!
Вони щасливі, похапцем вийшовши з води, висипали рибу у відро. І так декілька раз, поки не відчують, що джерельна вода, аж ноги зводить. Воно того варте, поділяться майже порівну, по-чесному, так вважали обоє, несли додому. Знали, що батьки завжди раді посмакувати риби, хоч і невеликі карасики хлюпались у відрі та дітям було приємно почути добрі слова.
Микола чорнявий хлопчина, підростав без батька, йому боліло під серцем, коли в селі вслід хтось кидав слово «байстрюк». В дитинстві не звертав уваги. Та одного разу, коли їм минуло по дванадцять років, вони з Оксанкою йшли зі школи. Дівчина, як завжди, махнула рукою,
- Бувай!
І зайшла на своє обійстя.
Микола почув голос її батька,
- Дорослішай вже! Он, яка гарна стала! На тебе в селі всі хлопці дивляться, а ти возишся з байстрюком. Що інших хлопців немає, щоб ранець носили?!
Прийшовши додому, озлоблений, на підлогу кинув ранець й до бабусі,
- Ви мені скажіть, що за слово таке , байстрюк? І чому я часто чую від дядька Петра?! Я, що винен, що батька не знаю! Он, у нас в класі, ще троє хлопців батьків не мають і нічого, ніхто їм вслід не кричить.
Бабуся, задумливо, приголубила онука,
- Почекай, ще тиждень, чи два і ви поїдете в Вінницю, мама купує квартиру, там будете жити. Шкода, що в нас такий народ, не вихований, не чемний. Підростеш хлопчику, все зрозумієш. Не знати, що чекає на його онуків, ніхто наперед не знає, як складеться життя його доньки, чи онуків.
Він, звільнився від обіймів, присів на край ліжка,
- Цікаво, а мама нічого не говорила. Це правда і ми туди поїдемо жити? А як я без ставка, без села, без друзів?
Старенька кліпала очима, з щоки рукою струсила непрохану сльозу,
- Такі речі роблять тихо, люди заздрісні. Вона скільки років там працює, скільки й гроші складає, щоб вирватися із села, хоче тобі дати шанс навчатися у великому місті. Адже ти розумний хлопчик, в школі вчишся найкраще за всіх. А те, що говорять тобі вслід, не звертай уваги. Підростеш, зрозумієш, що в житті всякі є обставини. А люди, на жаль, чомусь все частіше злі, чим добрі. Таке воно життя, хлопчику……
Пройшло рівно два тижні, Микола з мамою переїхали жити в невелику квартиру на другому поверсі п`ятиповерхового будинку. Мама продовжує працювати на кондитерській фабриці, а він ходив до школи, яка знаходиться зовсім близько. Нові друзі з будинку, в якому жили та добре вписався в колектив класу. Відвідує гуртки Хімічний і Математично-фізичний. Життя в хлопця зовсім змінилося, але часто згадує Оксану. Її смарагдові очі, ставок, інколи снилися ночами, немов звали до себе. Та в село, вони їздили тільки на свята. Влітку, часто сам приїжджав накосити сіна, відремонтувати паркан та біля ставу, трохи поніжитися на сонці. Оксана потай прибігала туди, щоб ні в якому разі не дізналися батьки, бо суворо заборонили з ним бачитися.
Але заборонений шматочок завжди ласий, вона тільки дізнається, що він приїхав, бігла до паркану, махає хустинкою, щоб він знав, що зустрінуться біля ставу.
*
Роки минали… ось і закінчують школу. Він у Вінниці, вона в селі, відстань велика та не для них. Микола став справжнім легенем, привабливим красунчиком. Вона ж, як квітка орхідея, навряд, чи хто з хлопців відмовився б від такої славної дівчини. Потайні зустрічі, перші поцілунки, ніжні обійми. Дружні стосунки розпалили вогонь кохання.
В селі, Оксані від хлопців не було проходу. Син голови колгоспу не раз приходив до її батьків. Просив, щоб у місто не відправляли, що вони одружаться. Він забезпечить всім необхідним, що потребує для щасливого життя. Та вона на очі не хотіла, не тільки його бачити, а й щоб хтось інший доторкнувся її вуст, чи взяв у обійми. Не втрачала надії, що, чи рано, чи пізніше, все ж вирветься із села, між люди, як вона часом говорила, просила про це батьків. Та де там, одна донька, батько вкотре гримав кулаком по столі, сказавши, щоб і думати про це забула, що тут залишиться жити.
На Провідну Неділю, Микола з мамою приїхав в село. Після кладовища,з Оксаною зустрілися на своєму місці. Вона вже знала коли буде випускний вечір, попередила, що проводитимуть в сільському клубі. Він навіть посміхнувся, почувши число,
- Це ж просто чудово, а в нас пізніше на два дні, то ж я приїду. Ну нарешті умов своїх батьків та нехай вчитися поступимо в Харківський університет, там скільки професій, вибереш яку захочеш. Я вирішив свою долю пов`язати з хімією. А там, дивися десь направлення отримаємо і поїдемо вдвох, влаштуємо своє життя.
- На віях бринять сльози, Оксана дивиться на нього, стиснувши уста, щоб не розплакатися, крутить головою, вже тихо,
- Ні, єдиний вихід, як вивчишся, приїдеш за мною, ти ж мені будеш листи писати?
Він ніжно обійняв, тонув у її закоханих очах,
- А що я! Ти дивися заміж не виходь! Чи вистоїш проти рішення батьків?
Знову хитає головою, поцілувала в щоку,
- Вистою, любий! Буду тільки твоя, мені нікого не треба, чуєш.
Трепіт сердець, палкі поцілунки, ніжні обійми, тулились один до одного, мов пара голубів.
В школах уже пролунали останні дзвоники. В кожному селі гудіти випускні вечори. І Микола приїхав до Оксани. Добирався потай, вийшов раніше з автобуса, три кілометри, здалися кількома хвилинами. Бабуся не здивувалася, лише обійняла,
- Добре, що приїхав, треба в льоху порядки навести та дещо з горища дістати. А ввечері напевно до клубу підеш?
Він, ледь почервонівши, посміхнувся,
- І все ви знаєте, чому приїхав. І заради кого.
Старенька легенько торкнулася його плеча.
- Ой, знаю і бачу! Оксана майже кожні вихідні тебе виглядає. Ти подивися, дорослішай, щоб не наламати дров, будь відповідальним, не завдай болю ні дівчині, ні нам з матір`ю.
З клубу, на все село гуділи музики. Після вручення атестатів, запрошені гості, вчителі і батьки розходилися по домівках. А радісна, щаслива молодь залишилася на танці. Оксана в сукні бірюзового кольору нагадує молоду берізку. Сукня облягала її красивий стан, ледь прикриває коліна. Модні, світло-коричневі туфлі на невеликих підборах, підкреслюють красу струнких ніг. Вона весело розмовляла з однокласниками, в той же час позирає на вхідні двері, з хвилюванням чекає Миколу.
Юрко, син голови колгоспу, цілий вечір переслідував її. Чекав нагоди, хотів запросити на перший повільний танець. Він зробив кілька кроків до неї. В цей час Оксана рукою махнула в сторону дверей, не встиг повернути голови, здивовано кліпав очима, де ж поділася?
Помітивши Миколу при вході, вона ледь нахилившись, прослизнула поміж танцюючих пар.
*
Вечірній легенький вітерець, ніби шепотів про кохання. Вони обійнявшись, йшли до ставка. Неподалік від води, біля шовковиці, вона хитро зазирає в очі, почала розповідати про вечір. Усміхнена, весело запитала, чи йому подобається її сукня. Він у відповідь цілував її солодкі вуста, які зводили з розуму. Перед обличчям спокуси намагався тримати себе в руках, на якісь миті закриває очі, вгамовує свої почуття.
Навіть не помітили, як при спілкуванні, від ставка відійшли в сторону лісу. Мерехтіння зірок, мінливий погляд повного місяця нагадує казкову картину, При розмові, Оксана майже весь час посміхається, відчуває себе щасливою. Раптово зупинилась і розставивши руки в сторони, задерла голову догори й голосно сказала,
- Давай будемо разом, як місяць і зорі. Тільки я одна зірка, запам`ятай! Давай не розлучатися!
Опустивши голову, сказала тихіше,
- Хіба це важко зробити?
Він дивився на неї сяючими очима, запропонував,
- То поїхали зі мною і наше бажання збудеться!
Вже її благаючий погляд бігав по його обличчю, наче шукав розраду, невже він не розуміє, що це зробити занадто складно. Калатало серце, відчула, як від хвилювання прилинула кров до обличчя. Ішли мовчки, кожен у своїх роздумах.
Білолиций місяць виглянув із-за лісу, освітив дорогу й житнє поле. Неподалік, під лісом, виднілась стара скирта. Вона зуміла вгамувати хвилювання, відкинула тривожні думки, весело сказала,
-А ну, Миколко, дожени мене, ану дожени!
Далеко в лісі загубився її крик, на той крик відповіла якась пташка. І знову тихо-тихо. Пристрасні поцілунки… розквітло кохання. Від напруги, моторошні хвилі пронизують тіла. Вона заволоділа його серцем. В спокусі першого дотику тремтять тіла, не думаючи про гріх, не думаючи, що на них чекає, розпалили вогонь кохання.
Втративши самоконтроль, дивилися один на одного, не розуміючи, як це сталося. Не ховала сяючі очі, не ховала оголене тіло, задоволено шепотіла на вухо.
- Це я, спокусниця, це я винна! Я цього хотіла, бо я тебе кохаю і ти давно знаєш. Тепер я вірю, ти приїдеш за мною. Їдь любий, але повертайся, я завжди буду тебе чекати, до останнього подиху.
Здалеку гавкіт собаки, Оксана відкрила очі, Микола, як дитя, скрутившись клубком, тихо сопів. Раптово, в кущах шурхіт. Вона гучно сміялася, розбудила його,
- Миколо! Ой, здається заєць! Дивись, он, он там вухатий, по дорозі побіг. Думаю чого це собака гавкає і цікаво де він взявся? Невже такий нюх має, так здалеку чує зайця.
Потягуючись, зненацька піднявся, підхопив її за руку,
- Ти, як почуваєшся? Будемо йти, чи посидимо?
- Яке посидимо?! На годиннику пів на другу, давай швидше йдемо додому. О третій годині світатиме, треба повернутися, щоб нас не помітили, - говорила й похапцем, із себе струшувала солому.
Поверталися додому…. біля клубу, ще гомоніла молодь. Оксана двома руками повисла на його шиї,
- Прощаймось, чи до побачення?
- Ну, що ти! Ти ж говорила я місяць, а ти зірка, значить будемо разом. Приїжджай у Вінницю, адресу знаєш, тільки так будемо разом. Адже ти знаєш, як твої батьки до мене відносяться.
Без сліз, легенька усмішка на обличчі, погляд очі в очі. Жаданий поцілунок, все ж засмучені, але настав час розійтися по домівках.
Він так і не заснув, за відчиненим вікном лунає то ближче, то здалеку переспів півнів. Перші промені сонця виграють по небу, переливаються, змінюють веселкові кольори.
Попрощавшись з бабусею, впевнено поспішав на трасу, час підганяв, треба повертатися додому.
*
А час летів… Микола здає іспити в Харківський університет. Писав їй листи, на два перших вона відповіла, а потім немов загубилася. Не знав, як вдіяти, чи поїхати?
Уже закінчилася здача екзаменів, хотів дізнатися, чи зарахований. Адже їхати неблизький світ, як казала мама, аж тут від бабусі лист отримав. Від прочитаного пітнів, на голові дибом підіймалося волосся, тіло проймав жах. Він боровся з думками про Оксану, вірити, чи не вірити, як це? Пройшло два місяці, бабця написала, що Оксана вийшла заміж, поїхала в якесь велике місто. Ні, це сприйняти, як це? Хіба це можливо? Але ж сама обіцянку давала, що буде чекати! Чи віру втратила, що приїду, одружимося?
Буквально на другий день отримав лист від мами. Писала, що в неї все добре і теж саме за Оксану, ще додала, що поїхала в Київ. До купи важко зібрати думки. Поїхати у Вінницю, а потім у село, що це дасть? Він знову і знову їй в село писав листи, в надії, що все ж передадуть, але відповіді так і не дочекався.
Велике, красиве місто Харків сподобалося Миколі. Чудовий центральний парк відпочинку з широкими алеями, квітучими клумбами і різновидністю дерев, приваблював до себе. Інколи він має час там відпочити, на лавці зануритися в книжки. Основною метою було навчання. Два рази на рік до нього приїжджала мама. Привозила продукти, бабусину консервацію, домашні пиріжки з капустою, які він обожнює, розповідала про своє та бабусине життя. За Оксану нічого не знала, сусіди все тримали в таємниці. І в селі люди дивувалися, знаючи,що батько кричав, що нікуди не поїде, аж тут раптом вийшла заміж, ще й так далеко.
Минуло два роки…. Микола від мами отримав лист. Звістка вразила його, писала, що вийшла заміж. Повідомила, що на фабриці познайомилася з одним інженером, який приїхав встановити нове обладнання. Пробув на фабриці два місяці, запропонував поїхати з ним і вона наважилася. Написала, що їй здалося, що надійний, щоб не засуджував її, адже вже дорослий. І має розуміти, що самотньому жити, це не кращий варіант в житті. Читаючи новини, за звичкою чухав голову, посміхався, в душі радів за маму. Адже добре, що буде не одна, в нього ж, щодо навчання великі плани.
*
Пролетіли чотири роки… Микола поїхав в Дніпропетровськ, нарешті познайомився з вітчимом. Олег Степанович, виявився вдівцем, привітним чоловіком, всього на рік старший за маму. Має сина, який після інституту поїхав у Німеччину, там працює в одному з університетів. Миколі сподобалося, коли він запропонував йому поїхати в Німеччину до сина. Загорілися очі, тішився, це ж у житті, просто якесь везіння. Мати нічого не розповідала про село, адже сама тільки раз у рік їздила до бабусі. Старенька стала зовсім немічна, але залишати батьківщину не захотіла. Розповіла, що батько Оксани розбився на мотоциклі, що вона після цього, аж через рік повернулася жити в село. Що має сина, хвалилася її мати, що все в неї добре і онук, дуже розумний хлопчик. Так боляче і водночас ніяково, він пригадував ніч після випускного, на очі наверталися сльози, адже обіцяла. Мав бажання поїхати в село, хоч перед від`їздом до Німеччини та мати порадила краще поїхати, як приїде, через рік. Нагадала сину, що треба берегти кожну копійку, запевнила, що бабуся не образиться, все зрозуміє.
Доля йому дала шанс побачити світ. Ніколи і не уявляв, що буде нагода працювати в великому портовому місті Гамбург. Син вітчима Вадим, дуже схожий на батька і розмовою, і привітливістю, радів знайомству. Він винаймає житло і працює в Гамбурзькому університеті, займається дослідженнями в області хімії. Микола жадібно слухав, коли Вадим розповідав про роботу. Йому було дуже цікаво, адже він любив і хімію, і фізику.
Вони тепер жили разом, не палили цигарок і не пили спиртних напоїв. Зарплата дозволяла нормально жити й одночасно робити заощадження. Микола із задоволенням влився в колектив і через місяць випробувального терміну, підписав трудовий договір на три роки. Звичайно, цьому сприяв Вадим, адже він вже рік, як працював тут і в нього договір був на три роки. Після закінчення договору мав намір продовжити, ще на три роки.
Але вечорами Микола думав про Оксану, про село. До болю тиснуло в грудях та розумів, її не повернути. В розпачі, все ж заспокоював себе, мабуть пожартувала доля, подавши колись надію на чисте і вірне кохання.
Ось так хвилина за хвилиною нестримно плине час. Хлопці задоволені життям, листи від рідних, часом міжнародні телефонні переговори, щоб хоч на якісь хвилини почути рідні голоси. Але, щоб більше заощадити грошей, вирішили працювати без відпусток.
Після закінчення трудових договорів, швидкий потяг віз хлопців додому. Роки пробігли, пролетіли, мабуть пора подумати й про сімейне життя.
Два дні поспіль радісна зустріч у Дніпропетровську. Вадим відразу зайнявся купівлею житла для себе, мав намір влаштовувати особисте життя, щоб не жити разом з батьком. Миколі ж було трохи простіше, у Вінниці мама не продала квартиру, здала в оренду. Його переслідувало дивне відчуття, що має бути ближче до рідного села. Поїхати до своєї, вже зовсім старенької бабусі, про яку розповідала мама, що ледь ходить і скаржиться на проблеми із зором. Можливо операції потребує, задумувався, гроші є, заробив, то чому ж не допомогти.
*
Неподалік, раптовий шурхіт відволік його від спогадів. Несподівано перед ним, під світло ліхтаря, потрапив заєць.
- Оце так-так! - сказав голосно.
Довговухий тікав скільки було сили, а він, всміхаючись, намагався світити йому навздогін.
Вдалині виднілися вогники, легке душевне хвилювання, це вже село просинається, моє рідне село. Дива… за спогадами все згадав, немов перегорнув сторінки свого життя.
Небо ледь - ледь ховало в себе зорі, на сході світла синява.
Дружок навіть не загавкав, коли Микола підійшов до паркану. Дзвін ланцюга й одночасний спів півня на обійсті. Тихо підійшовши до вікна , постукав у шибку, голосно позвав,
- Бабусю, це я… Микола, відчиняй!
За ці роки, старенька наче висохла, зробив висновки. Яка ж вона маленька стала і худенька, обіймав і цілував її. Скільки ж років, я не бачив її ?! Але ж молодець, тримається!
У пічці, полум`я облизувало дрова, в хаті пахло димом і м`ятою. Склавши жилаві, худенькі руки одну до одної, бабуся мовчки сиділа на ліжку. Він біля неї на стільчику, це вона попросила, ближче присісти, жалілася, що на очі зовсім погано бачить. Нині, він для неї був слухняним хлопчиком, як і колись. Вона витирає непрохані сльози, сльози радості, сльози щастя, тішиться, що дочекалася побачити онука.
За чаєм, він задоволено розповідав про життя в Німеччині, про роботу, про Дніпропетровськ. Пообіцяв привезти у Вінницю, показати лікарям, як треба, то й зробити операцію, якщо вона звичайно дасть на це згоду.
Старенька, послала його в сарай, випустити курей та кинути їм пару жмень пшениці. Півень вискочив першим, топтався на місці, розмахував крилами, заспівав. Дружок стояв на двох задніх лапах, спиною притулившись до буди, махав передніми лапами. Микола з усмішкою на обличчі,
- А… що окраєць хліба чекаєш? Хоча вже старий та годен на двох лапах стояти, молодець!
Той, наче розуміючи його мову, став на чотири лапи, завиляв хвостом. Отримавши шматок хліба, який зловив на льоту, пес позираючи на всі сторони, не поспішаючи, пішов у буду.
З хати виглянула бабуся, поправляючи хустку на голові, крикнула,
- Миколко, принеси свіжої водички! Відро чистеньке, на штахеті висить!
У сусідів, за парканом, вщент переплетеним виноградом, почувся брязкіт чогось залізного, гучний дзвін пролинув навкруги.
- О, мабуть хтось ланцюга з відром впустив чи, що, - протяжно сказала старенька, зазирає в сторону сусідів, продовжила,
- Хтось хазяйнує, чи Ольга, чи Оксана, а можливо і син, мабуть же допомагає жінкам. Важко тримати хазяйство без чоловічих рук.
Від почутого опустилися руки, відро вже гойдалося в криниці, а він на якусь мить закляк на місці. Раптом з-за паркану гучний голос сусідки,
- Оксано, це, що з тобою? Йди до хати, треба переодягнутися, бач, всю воду на себе вилила! Як це ти відро впустити примудрилась.
Він почув голос своєї коханої Оксани,
- Та зашпортнулась, хотіла поправили відро, не втримала. Не кричи, не лякай нікого.
Микола швидко, з криниці витягнув відро, за мить був у хаті. На столі парує картопля, зварена в мундирі.
- Я зараз обберу, помастимо олією та й поснідаємо, здивовано позирнула на нього старенька. Їй здалося, що він не зайшов у хату, а влетів. Його руки прилягли на її худенькі плечі, гучно, хвилюючим голосом запитав,
- Що ви сказали, бабусю, як без чоловіків. А чоловік Оксани, що тут не живе? Вона тут давно із сином?
- Так! Давно. Я вже й не пам`ятаю скільки років тут. Як батько розбився, навіть була на похорони не приїхала. Звичайно ж дивно та люди казали, що Ольга не захотіла, щоб повернулася в село. Лише згодом, через рік, на поминки батька приїхала так і залишилася. Пізніше люди розповідали, що малий лепече, що в нього батька немає. А чи, то виходила вона заміж, чи ні, ніхто точно і не знає. Ще тоді, влітку було приїхало кілька гостей, на другий день вже й поїхали. На цьому і все весілля, говорили, що в Києві, а хто, що за чоловік, так ніхто не знає, жодного разу сюди не приїжджав.
Старенька дивилася на онука, бачила, як змінюється на обличчі, то блідне, то червоніє, продовжила,
- Зараз у сільраді працює, щось там пише, навіть не знаю ким її туди працевлаштували та зарплату отримує. Ще по селі чула, що син байстрюк. Можливо і нагуляла там, весілля ж ніхто не бачив, як і чоловіка.
Миколі, наче хто голку в серце вгатив, перехопило подих, по жилах відчуває гарячу кров.
*
Він пригадав, як його тітка Ольга називала байстрюком, хотів, щось сказати бабусі та промовчав. Старенька, хіба може пам`ятати, як він у дитинстві, плакав їй в пелену, запитував, чому його так називають? Мабуть не варто ворушити минуле. Запала тиша.
Вже пригадав маму, як подорослішав, тоді зізналася, що був гарний хлопець Володимир. Чоловік з містечка, працював на комбайні під час збору зернових. Було кохання та спливло, як вода в річці, так сказала йому, обіцяв приїхати та так і не дочекалася. Таке життя, всього на світі є.
Колотиться серце, наче хоче вискочити, чи розірватися на шматки, схвильовано запитав,
- Бабцю, чекайте-чекайте, а скільки років малому?
- Та, який він вже малий, я то далеко погано бачу, але цупкенький хлопець, давненько корів пасе, - відповіла протяжно.
Присів на стілець, що стояв поруч. Бараболю мочив у олію в блюдці й потрусивши зверху сіллю, жадібно їв, намагався приховати хвилювання,
- Ні! Ніде не їв кращої бараболі, як у нас! Якби ви знали, як я хочу до ставка! Я так за всім сумував.
Запихаючи в рот бараболю за бараболею, вже посміхнувся до бабусі,
- Я тут побуду трохи! Заготую на зиму дров та в лікарню поїдемо, очі покажеш лікарям, можливо, якісь окуляри треба.
Бабуся задумалася, хитнула головою,
- Зрозуміле діло… мене не обдуриш, хочеш Оксану побачити. Поїси, краще приляж поспи, ти ж з дороги, виморений.
Кивнув рукою, бабця вийшла надвір, присіла на стілець, що стояв неподалік від криниці. Щось бурмотіла про себе, час від часу, примружує очі, дивилася до сонця.
Микола взявши з шафи рушник вийшов з хати,
- Я піду до ставка, скупаюся, як стане спекотно, тоді відісплюся.
З радістю йшов, на душі тепло, легко. Роздивляється навкруги, на ту стежку, якою бігав босоногим. Хотів знайти, щось знайоме та лише дивувався, що дерева, тополі, берізки, клени, тоді були молоденькі, а тепер біля ставу стрункі і високі, мов охоронці. А тополі, здавалося, аж дістають синяву неба. Берізки, з яких колись брали сік, виросли справжні крислаті красуні. Здивовано подивився, на кущі шипшини, адже тоді тут їх і не було. І ось нарешті невеликий пагорб і широкий ставок. Хотів одним поглядом захопити всю картину ставу та де там, красень, подумав посміхаючись. Вода в ставку здалеку рябить, переливається синім кольором із зеленуватим. Час від часу виблискує на сонці, миттєво сріблилася. Неподалік, на воді під обривом, привернули увагу гуси. О!- Як у дитинстві почесав голову, цікаво, а карасики тут ще є, ще не перевелися.
*
Над обривом, за кущем шипшини сидить чорнявий хлопчина, в руці тримає невеличку тростину. Побачивши Миколу швидко піднявся на ноги й здивовано запитав,
- Дядьку, ти когось шукаєш?
Від несподіванки, його обличчя, аж перекосилося, немов струм вдарив у голову, це кругленьке обличчя десь бачив? Де? Думка за думкою, картинки за картинками миготіли перед очима. А потім несподівано для хлопця, різко розвернувся й швидкою ходою попрямував назад, до хати. Бабуся, побачивши його, піднялася,
- Що вода холодна, чому так швидко повернувся?
Він її не чув. За мить у руках фотоальбом, знервовано, всі фото висипав на стіл, за мить зазирнув до бабусі,
- Я попрошу… бабусю, підійдіть сюди!
Розмахуючи руками, старенька присіла біля столу,
- О, що це ти?! Вирішив дитинство пригадати? Він передивляється старі фото й різко відкладає в сторону.
Старенька кліпає очима, не може зрозуміти для чого онук її покликав. Нарешті він знайшов своє фото, внизу напис, « мені дванадцять років ».
Очі бігали, немов шукали розраду, зирив, то по фото, то до бабусі. Почервонів, холодний піт покрив чоло. Він тремтячим, радісним, громовим криком заговорив,
- Бабусю, це мій син! Він не байстрюк! Чуєте, не байстрюк!
Сльози радості затьмарили очі, він підніс їй фото під самий ніс.
- Уважно подивіться, це ж я ! І він зараз майже такий самий, невже ви не бачили? І чому Оксана нічого вам не сказала?!
- Заспокойся, - витираючи тремтячою рукою сльози, ледь чутно промовила старенька.
- Я ж погано бачу, майже нікуди не ходжу, навіть на цвинтар, а тут паркан такий високий, ще й виноград. А Оксану може раз в місяць побачу, привітається й швидко в хаті зникає. А Ольга від смерті Петра, вірніше, після поминок ні разу навіть не привіталася.
- А мама, що теж ні разу не бачила хлопчика, хоч скажіть, як його звати?
- Про це з мамою розмови не було, ти ж знаєш, як приїде вся в роботі, білизну треба прати, в хаті прибирає, на другий день вже їде. Нічого не говорила, мабуть і не подумала, що таке може статися. А звати Сашком, ходить у школу, гарно навчається. Це мені тітка Кладія розповідала, вона інколи мені молоко приносить, ось і все. Як на сповіді, що знаю, те й розповіла,- старенька прикладає руки до грудей.
Запала мовчанка… Микола сидів з опущеною головою, в руці тримає фото. Очі бігають, ніби шукають захисту, до кого голову, прихилити, покаятися, що пропав на роки, не дізнавшись про неї.
Тишу порушив гул холодильника, вона продовжила,
- А ти ж таки наламав дров, забув про моє прохання, пам`ятаєш! Що ж це ти, бісова твоя душенька! Якби ж я знала. Що ж ти накоїв? Ой! Що ж це, як тепер все будеш розгрібати?
Піднявши голову, задумливо, із сумом дивиться на неї,
- Будемо розгрібати, як ви сказали. Ввечері разом підемо до них. Що скажете? Адже я не знав, думаю пробачить Оксана, клялася ж, що кохає й чого мовчала? Не розумію, мабуть розмова буде надто важка та я не відступлюся! Ніколи й нікому не дозволю, щоб мого сина називали байстрюком.
Травень 2019р
ID:
836550
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 26.05.2019 12:26:59
© дата внесення змiн: 17.09.2025 13:02:33
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Всього Вам найкращого.
