тату з емоцій - шрами на душі
і не питай мене про горе- майстра...
це тільки біль у проклятій тиші,
наб/є в жалях такі прекрасні айстри.
і місто порожнечі із думок,
де невимовність тихо убиває...
над прірвою залишиться лиш крок,
але ніхто, ніхто не зупиняє...
тату з кохання - шрами на душі...
скажи мені, чому вона безмежна,
цим болем, у цій проклятій тиші,
де я від тебе, спогадом залежна...
Ностальгія буває гострішою і болючішою від реальності і не відпускає дуже-дуже довго. Саме цей різновид сумної і болючої ностальгії розчиняє, як кислота - дуже повільно, але до останку.
де я від тебе, спогадом залежна...
- а це тому зайве підтвердження
Ох і не заздрю я Вашій ЛГ...Надіюсь вона вижила
Квітка)) відповів на коментар К0ВАЛЬ, 15.05.2023 - 22:07
Серпанки загадкової вуалі
Із спогадів торкнуться шкіри днів
Ласкавої, тендітної печалі
Де світ кохання своє відболів...
калли чи гладіолуси,
пізні жоржини чи айстри -
кимось колись накололося -
вправним невидимим майстром
***
квіти застигли на шкірі,
шрами прорізали душу,
нелімітовані в прірві
"хочу", "бажаю" і "мушу",
вільне у безвість падіння,
воля за мить до загину,
втиснувсь язик в піднебіння
і не ковтається слина...
прірва - то вниз чи угору?
змішані координати...
біло чи просто прозоро?
впасти чи просто стрибати?
І от що мені, вам відписати!!?
Як по мені бігають такі великі мурахи - терміти! І я розгубилась, кажу як є.
Ваше ще проникливіше, чм моє!
І ви обов'язково, просто повинні виставити окремим віршем. Красу мають бачити всі)
Дякую вам.
Як тільки з'явиться муза, відпишусь
мовчи... коли забракло слів...
мовчи, коли вони вже зайві...
що я хотів? чи... не хотів?
хто зна... хто зна... рахує таймер
те, що залишилось для нас
чи, може, наше від початку
чи ебоніт... чи плексиглас,
чи все життя, чи... просто згадка
мовчу ... і муза моя мовчить... на жаль...
бо дуже вже примхлива, приходить неочікувано і й де не прощаючись.
у вас он, постійно з вами, така натхненна!
якщо я знову скажу за мурашки, це буде банально)
спасибі вам дуже гарно пишите
писалося б та й писалось,
було б лиш кому читати...
та щось десь у нас не склалось,
хоч вовком завий, хоч матом
вкривай і святе, і грішне,
і Бога,і чорта... й душу
пропий-перепродай, лишнє
із неї труси, обтрушуй!
а в нас із тобов не склалось...
і кроки наступні - гОлки,
колись і мені співалось...
тепер - прохолодно й колко
все, що я можу вам сказати - це дякую)
велике, щире дякую!!
бо я мимовільно всміхаюсь від душі!
і хоч вірш, такий що вивертає душу і сумний
але від /тату/ і сліду не лишилось!
ви /зробили/ мій день!)
і пишіть, читачі завжди знайдуться і в тім числі і я)
дякую
Мовчу... мовчу, хоч хочеться кричати
Бо й шепотіння - небезпечний звук
Я до кохання приставляю чати
І захищаю від кривавих мук
Воно ж вразливе, хоч міцніш за крицю
І тонкосльозе - як в весні ручай
Його гати - він далі струмениться
Все-все у нім - і радощі, й печаль
Між пальцями жорстокого «не можна!»
Між берегів із відстані й часу
Я кожну хвильку і краплинку кожну
В своєму серці трепетно несу...
а хто сказав про те, що нам не можна?
та, може, досить вже пересторог?
лякає кожен звук і думка кожна...
хто нам боронить - розум, совість, Бог?
ми дмухаємо навіть на холодне,
живемо упівсили, крадучись,
кохання спраглі, до утіх голодні,
ховаєм всесвіт в тихих "цьом" та "лизь"...
ми - не злочинці, грішники чи таті,
хоч десь вже, може, й зроблена печать,
щоб нас пекти, клеймити, штампувати...
комусь і в тому буде благодать...
нехай і так, хай нам судились клейма,
якби лиш в клеймах вся була печаль...
ми - половинки, зрощені без клею,
люблю тебе і геть мені не жаль
то не клеймо, а лиш тату кохання
впеклося в мою шкіру і життя
мигтять картинки, наче на екрані
як прочитати їх? якби знаття...
не дам себе торкнутися чужому
сама вирішуватиму, що сміх, що гріх
і обиратиму сама, коли скоромне
коли пісне, - то справа не для всіх
чи оступилася, а чи злетіла в небо
судити буде хто? один суддя
для нас обох - для мене і для тебе -
це наше щастя на шляху буття
лежало щастя на шляху...
здавалося б - нагнись, підІймеш,
візьми його в цупкі обійми,
та... не дається ні в якУ...
лежало щастя на шляху...
і, головне ж, що точно наше,
таке... звичайне, не інакше,
всміхалось всім - merci beaucoup...
всміхалось тихо та чекало,
кого, чого? Тебе, мене...
що хтось із нас та не мине
його із піднятим забралом...
лежало щастя, а любов літала
те на шляху, та - в небі голубім
йому лиш пил та зливи допікали
а їй все мріялось - летім, любім!
чекало щастя, доки хтось помітить
та підійме, неначе діамант
любов збирала душ чарівні квіти
й пісні ладнала із сердечних мантр
не знало щастя, що в коханні сила
не в спокої, а в русі й боротьбі
за те, щоби любов була щаслива
із ним, земним, у небі голубім
Квітка)) відповів на коментар Ulcus, 26.03.2019 - 22:34
Шановні поети і коментатори!
Я вам щиро вдячна за такі чуттєві і чудові коментарі!
Але це гріх ховати таку красу в коментах!
І ви собі, як хочете, а я чекаю віршів!!)
Дякую вам!
Ulcus відповів на коментар Квітка)), 26.03.2019 - 22:58
а я дякую за прекрасний твір і невичерпне натхнення. з твоєї легкої руки пишеться легко і чуттєво.