Ти не помітив, як вона пішла…
Давно дурман сховав її від тебе.
Вже скільки весен, не одна зима,
І осінь плаче смутку сірим небом.
Ти не помітив…І не зрозумів…
Був, як завжди в полоні Діоніса…
Як холодом самотності вітрів,
Сховала душу сірості завіса.
Так день за днем, ти стіну будував.
Цеглинка до цеглинки з слів – образ…
Сімейний затишок на чарку проміняв,
Хоч клявся зупинитись їй не раз…
І зруйнував ти власними руками,
Любові найтепліші почуття,
Усе хороше, що було між вами…
Забуті твого серця каяття.
Вона ще поряд… Розірви туман!
І сяйво сонця поверни на небо!
Зціли їй душу від болючих ран.
Вона давно чекає це від тебе…
дякую за підтримку
Чудова лірика! 
