Війна і мати, доньки і сини…
Трикутник надскладний виводить доля,
Коли «200-им» прибува з війни,
Той, хто в Донбасі боронив нам волю.
Тоді втрачає мати сенс: як жить?
Немов земне тяжіння утрачає.
Втомившись за дитям своїм тужить,
Вона його… на небесах стрічає
А ми? Де ж ми? Чи вміємо знайти
Те слово, щоби душу ним зігріти?
До серця матері ті відшукать мости,
Куди уже не прийдуть їхні діти?
І хочеться кричать до хрипоти:
Хто ж ми тепер? Де людяність згубили?
Зарились у буденність, мов кроти?
Не розуміємо, що ми себе зганьбили?
Й провину, мов тягар, будем нести
Крізь терни і невдачі вже до скону.
Не йтимемо, а будемо брести,
Шукаючи для прощення ікону…
А маєм матерів цих шанувать,
Бо це вони зростили тих героїв,
Котрі любити вміли й воювать,
І не дозволили країну перекроїть.
Їм руки варто всім нам цілувать
За їх неспокій і довічні муки,
За відданість землі – не на словах,
За передчасну назавжди розлуку,
За ночі, за безсонні й чорні дні,
Котрі свинцем лягли на ніжні плечі,
За те, що в них поменшало рідні,
За сум в очах, що рано кличе в вечір…
14.01.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
А чи завжди ми замічаєм
Горем убитих матерів,
Які у горі і в печалі,
Не пригорнуть своіх синів.
То будьмо ж людяні і чесні,
Перед отими хто поліг,
Хто в пам"яті лишивсь безсмертним
Бо Украіну нам зберіг.
