Ніколи не могла б подумати, що саме запах здатен перевернути все навколо з ніг на голову. Усе наче в тумані і ти, як останній наркоман кидаєшся на пішоходів з надією знову вдихнути той п’янкий запах минулого, наче вколоти чергову дозу. Так, він досі в її голові, в її дихальних шляхах — він в ній... Він наче паразит, що проникає у кожну клітину її грішного тіла та паралізує і через деякий час відпускає, але це завжди короткотривалий процес і він не піддається контролю, а повторюється знову і знову...
З дня на день вона носить в собі кожен вдих і видих, пам’ятає, як повільно покривалось запахом її тіло, міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром і доти, допоки не огортав усю поверхню.
Він доводив її до божевілля, коли нівечив рецептори нюху, що бідолашна не могла ані спати, ані їсти. Він карав її нищівним рівнем задоволення повторюючи фразу: - Не хвилюйся. Я не збираюся тебе труїти. Я вже і так повністю тебе контролюю. Вона ніколи не бажала бути залежною, але це сталося — вона програла, але коли б відмовилася то би знищила себе...
Вона блукала тихими вулицями, міняла квартири, переїжджала в інші країни, міста, але завжди поверталася. Вона кричала коли ніхто її не чув, вона говорила, але ніхто не бачив. Краще бути рибкою і плавати, ніж мати здатність — дихати. Краще бути космонавтом і жити в скафандрі, ніж людиною на землі — це єдине чого вона бажала тієї миті. Хоч би куди не йшла його ароматні тіні невпинно спостерігають. До кінця життя у неї буде портфель, що стане перевіркою її залежності.
Провал став неприпустимим і вона змогла вирватися з його ароматної тиранії, але не змогла відпустити. У дівчини не було вибору. З часом дощ стирав усе і поволі вони ставали напівзабутими, але все ще аромозалежними попри власне інкогніто.
