Лікарня. Так тихо. Родильна палата
І дівчина Таня лежить на столі.
Лише лікарі тут гасають завзято
І чути вже голос: " Втрачаєм її.."
Агонія, блідість і дефибриллятор,
В реанімації мішок той Амбу
І вводять у тіло отой стимулятор,
Бо Таню спасають тут майже добу.
Недавно вона народила дитину.
Цю донечку милу, яку так ждала:
Чекала вона і чекала родина,
Та тільки на руки її не взяла.
Лежить ось ця Таня.. Та ні, піднялася
І дивиться дивно на себе згори..
Тут тихо заходить в палату цю Вася -
На їхнє кохання не було пори.
- Прийшов за тобою, давай вже збирайся,
І в Рай цей небесний тебе поведу.
- Ой, що ти, Василику, милий мій, Вася,
На кого ж я донечку тут залишу?
Я хочу дитинку до себе горнути,
Держати за ручки, ростити її.
Ти що, пропонуєш про неї забути,
А як же їй буде - оцій сироті?
Ти сам сиротою блукав попід тином
І знаєш по собі, яке то життя,
Ти навіть не встиг попрощатись із сином,
Бо куля настигла й пішов в небуття.
- Не плач, люба Таню, вже якось тай буде,
Тобі допоможу: від смерті спасу.
Рости свою доню, веди поміж люди,
А я тут в Раю вже тебе підожду.
Палата. Так тихо.. Нічого не чути,
Лиш дихання звуки несуться з мішка.
Відкрилися очі.. Не може збагнути..
З очей покотилась сльозина гірка..
