Зчорніли за зиму, як вдови військові,
І плачуть в садах тихо, зірвані листя.
Вже й буси калини, колись невагомі,
Потупились в землю, мов траурні лиця.
Хандрі стелять ліжко, на серці потроху,
Сліпі покоївки вечірньої миті…
А я рву, для тебе написані строфи,
І думаю, як ти там, в грішному світі?
Що робиш кохана, сидиш і чаюєш,
Чи граєш нудьгуючи в якусь давню гру?
Ти теж серед ночі, бува, голос чуєш,
Що ніжно шепоче серцю вічне люблю?
Чи то лиш мені нині, краплі-отрута,
З нестерпним дощем просочились під шкіру?
А наша любов, навіть Богом забута,
Тремтяча й оголена бродить по світу.
Шукає дорогу, туди де їй раді,
Де полум`я пристрасно знов лиже дрова,
Де фото твоє, в прохолодній веранді,
Стоїть на комоді, біля мого вікна.
Вщухає на хвильку набридливий дощик,
Та рани в душі, як від кігтів примари,
Я знов уві сні відчуваю твій дотик,
Немов би до губ, доторкнувся вустами.
Спасибо Лилея!
