Чуєш, дідуньо, а в нас знову травень, весна.
Пахне бузок, і повітря вже сонцем нагріте.
Тільки от знаєш… затьмарює радість війна…
Гинуть на сході дорослі, і майже ще діти.
Боляче серцю… Скажи, чи подумать ти міг
В те, що повторяться знову жахіття минулі?!
Ти не повіриш, з війною прийшли на поріг,
Внуки і правнуки тих, з ким ішов ти під кулі.
А пам’ятаєш, просили малими тебе,
Щось розказать про війну, бо було нам цікаво…
Ти ж із сльозами на небо дививсь голубе,
І говорив: «Краще б цього ви, діти, не знали…»
Господи милий! Гірка твоя правда була!
У найстрашніших думках не могли уявити!
Хижим оскалом кривава крокує війна!
Чорною хмарою смерть нам несуть московити!
Боляче, боляче, боляче! Стогне земля.
Квіт України у пеклі на сході згорає.
Там на Донбасі не хлібом багаті поля,
Міни смертельні в собі тепер нива ховає…
Знаєш, дідуньо, як важко дивитися в очі,
Мамі, яка назавжди попрощалася з сином?!
І для якої з тих пір стали дні всі і ночі,
Відчаю часом, напоєним болем – полИном.
Чуєш, дідуньо, а в нас знову травень, весна.
Пахне бузок, і повітря вже сонцем нагріте.
Тільки от знаєш… затьмарює радість війна…
Гинуть на сході дорослі, і майже ще діти.
