мене немає там де замордовані дорослішанням діти
дозрівають весною, прорізаються крізь нерозталий сніг пролісками
де з-під приспаного ґрунту їх одразу зриває жадібна дорога висмикує голови, руки, пальці наче пелюстки й розвіює над панцирами дахів, над вигорілими пам’ятниками совдепії, над полями, лісами, чужими квартирами, гончими псами вантажівок, державними приміщеннями, де несмертні ангели нічного шаленства досипають сон, висмоктаний алкогольними танцями
мене немає там де дороги
згодовують студєнта трибунам прикарпатських судів сан-франківська виголошувати крикливі вироки епосі,
грають відьмою у пінґ-понґ перекидаючи через сітку криму в розпростерті обійми грузії й назад до україни шукати людей схожих на стимулятори, чи психотропні
міняють чувака на пакет трави що схований у вусі й викидають літати канабіноїдним туманом поміж фантомів європейського едему стиснутого в австрійські будинки речі посполитої
мене немає там де привиди змін
рвуть леді марену наче лист паперу й розвозять бандеролями у три різних міста де її завжди чекають однакові пропалені кислотними побоїщами душі та однакові пропалені кислотними побоїщами вірші й заносять вітром поміж білосніжних ісусів що частоколом охороняють пагорби околиць міста
присипають втомлену погонями за дофаміновою достачею лялю в квартирах де позитивне мислення зрощує седативне зілля в горщиках чиї плоди пересилають через польський кордон в трилітрових банках наче кропиву
мене немає там де просмалений цигарками й окроплений пивом запилюжений трон
у якому задоволений розлігся д’фред і знущається з нестійкої реальності спльовуючи кісточки пережованих ідеологій у прірву наче гермес зваблений луперкальними танцями в руїнах буддистського просвітлення
мене немає там де
псилоцибінове безумство виє понад сивими горами й розжарює серця, що рясно вкривають гірську долину, наче тирса соціальної драбини розсипана узбережжями бурхливого шипоту,
де пошматовані рутиною міські голуби мостяться на вершинах та низинах клекочуть мантри любові любов’ю голосно аж сиплються механізми ночі прямо на їхні святі голови хоч виття то лише шепіт
то лише шипіт любого й рідного нічного шаленства
мене немає там де стіни квартир репаються
під невгамовним натиском ніг
невгамовним натиском зірок що готові упасти долі поруч зотлілих цигарок й босих ніг
під невагомим натиском скорботи за часами котрі невпинно минають й перегортаються несамовито плюючись фотографіями, таймхопами й спогадами фб
під невагомим доторком надій що колись буде набагато краще що ось буквально трішки залишилось пожити й ти забудеш що
мене немає поруч із вашими руками що жадібно тягнуться щастя обіймаються закриваючи своїм теплом діри в грудях
мене немає поруч із вашими очима повними сліз і сміху що захоплено обмацують небо удень уночі й стрибають скляними уламками маркових і марсових полів
мене немає коли музика грає епітафії буянню й гімни спокою коли сидите поруч підспівуючи старенькій віолончелі студєнтового серця й граючи на перкусії свого
мене немає серед літераторів що поховались в підпілля міст наче їх переслідує поліція атавізму й складають свої пісні тихо аби ніхто не почув й тому прислухався до їхнього шепоту
мене немає там де життя перестрибує із голови на голову підриваючи усіх у танок радощів й захоплених думок підіймаючи бокали бо сьогодні є чому радіти
шаленство! безумство! ночі! автостоп! паби! жінки! сміх! сміх! танці! музика! мурахи теплого подиху коханих губ шкірою! і хіть! і жарти! і любов! любов! любов!
мене немає
поруч з вами
але за кожного підйому тягнусь
до сяйва ваших чистих душ
згораючи у мріях
жити.
