Та що то за біда, за люте лишенько
Зненацька звіром вдерлося до хат?
Зігнулось гілля, що родило вишеньки,
від вогнищ та страшних, невиправданих втрат.
Колючим оком ворон зверху дивиться,
усівся плямою на почорнілий хрест.
Так порожньо, так холодно, не віриться —
з живих он тільки ворон той та пес.
Останній вовком виє, пнеться мордою,
шкребе, нещасний, лапою в бліндаж.
Чи є ще хтось? Чи зараз за нагодою
підніметься і вийде крізь міраж,
крізь дим і полум’я окопів знищених,
по кров’ю зрошеній, розстріляній землі?
Та тільки вітер над тілами вив притишено,
Та дощ змивав страждання на чолі.
А десь, не так далеко, зойкне се́рденько
і болем горе розіллється по крові.
Обіч дороги, на колінах ни́зенько,
поклонимось синам — до самої землі.
02.2018 р.
