Немає більше того села,
Де мене мама народила.
Там здичавіле подвір’я в бур’янах,
Біленька хата з горя почорніла.
Там мені мама співала колискову
В перервах між роботою тяжкою,
Вела з малим свою розмову.
Була тоді такою молодою.
Я не забуду стежку споришеву,
Що з вулиці у двір вела,
Високу мальву ніжну і рожеву
Біля веселого хатнього вікна.
Старезні яблуні і груші повсихали,
Червоним соком вишня не п’янить.
Вони чекали і до сих пір чекають
Господаря, який напевно спить.
Він вже не прийде - ви тепер самі,
Не з його волі сиротіє сад.
Вклоняйтесь тепер вітрам і траві -
Не повернеш вчорашній зорепад.
Ось фотографії з сімейного альбому,
Такі старі пожовклі і сумні.
Беру до рук їх знову й знову
Лину в думках до рідної землі.
Тут купи цегли битої, німої,
Шкільне подвір’я сміхом не бринить.
Де йдуть тепер уроки загадкові
І де ж тепер по парті мій сусід?
Отут ми грали з хлопцями в футбол,
А тут шовковиця рожева, біла, чорна,
А тут торкався виноградних ґрон.
Де млин стояв, лишились сірі жорна.
Ставок великий став таким малим.
Не чути сміху, галасу малечі.
Верби стоять із докором німим
В глибоких ранах, ніби від картечі.
Пройдеться плуг, посіється зерно,
Шкільне подвір’я стане просто полем.
Було село, куди ж воно пішло?
Для мене біль, для когось сором.
Села не стало - котиться сльоза -
Багато сіл пішло в нікуди.
Де ж споришева стежечка моя,
Якою я пішов з села у люди?