Неметене небо у хмаровім бруді,
Сумує в зіницях міленьких калюж.
Явився фінал опадаючій ру́ді,
Що вітер за обрій виносив чимдуж…
Торкається хати оголена груша,
Милуючи стріху безлистим перстом.
Під нею стіжка обезглавлена туша,
Охляло дрімає на стежці пластом.
Мигичка-матуся, в пахуче ще сіно,
Вкладає росинки, як в люльку для сну.
Ворона присівши на вишні коліно,
Від заздрості міну ладнає пісну.
Агат її пір’я стікає моквою,
У вечора сірість нюансом пітьми…
Вітається грудень простигло зі мною,
Тупцюючи в інеї за ворітьми.
Так оживляти все навкруги! 
"вишні коліно" - це ж справжнє диво! 
