Я би хотіла дожити у білому замку.
Щоб мирно і тихо, і вільно.
Без важкої суспільної лямки,
Що тягнуть усі божевільно.
Я не кажу без хвороби, не треба,
Із цим не так важко живеться.
У мене ж маленька потреба:
Нехай моя мати всміхнеться.
У мене чуть більше прохання:
Нехай не бентежаться люди.
Нехай усвідомлять "мовчання",
Бо "слово" їх точно погубить.
Я знаю й про ваше бажання
І скільки готові за нього платити.
Це ніби досмертне завдання-
Скоріше людині себе просвітити.
Та мені би до білого замку.
Гуляти по ньому, бродити,
Я знаю де хочу прожити до ранку,
Лиш не спішіть мене розбудити.
"Без важкої суспільної лямки,
