На лавці у парку сиділа осінь. Такої днини вона сиділа геть одна. Ніхто не розділить із нею самотність. Усі втекли, поховалися, поспішають вулицями, але парку уникають. Нехай. Їй це подобається. Особливо тепер.
Осінь сиділа, опустила на плечі руді коси і мріяла. Кудись подівся бешкетник вітер і навколо стало тихо. Ніхто не пожартує, нікому гратися її волоссям і лоскотати шию. Втік? Та й нехай. Всі її кидають.
Немає й дощу, вірного друга, з яким можна збавити довгі вечори. Йому можна було б розповісти про свої жалі і поплакати разом.
Та не хочеться плакати. Важкий спокій охопив плечі. Тепер і встати не просто буде.
Минає непомітно час. Втікає листочками з дерева. Осипається поволі золото й багрянець.
Осінь сивіє. По краплі. По кроку.
Мріє.
Де чекають її тепер?
Чи чекає хто?
