Передчасно заплакали квіти за нами, невтішно.
ОбсипАлись багрові пелюстки, мов сльози сердець.
Уникаючи слів, ми прощалися надто поспішно,
ризикуючи все, що відчули, звестИ нанівець.
Ти не взнаєш чому охололо тремтливе бажання,
як думки спорожніли, і вицвіла мрія за день.
Як зростають години, що прагнуть міцного мовчання,
та зривається замість повітря зневіра з легень.
Не дізнаєшся, бо не спитав та не зміг зрозуміти:
мовби сито, ретельно просіюю біль крізь себЕ.
Це від смутку і відчаю погляду ніде подіти.
Та непроханий, в’їдливий розпач не скоро мине.
Збережу я у спогадах те неймовірне тяжіння
променистих очей і чуттєвого вигину губ…
Та не зможе забутися, навіть крізь докір сумління,
найпалкіша і найнеобачніша з безлічі згуб.
Пам’ятатиму тихий та сонячний, лагідний вечір,
і тепло у долонях, і погляд нестримно-п’янкий.
Незахмарене небо за мить розлилось з порожнечі,
як червоне вино, залишаючи присмак терпкий…
Пломенітиме зустрічі нашої пристрасний колір.
А вишневий коханню дозрілому так до лиця!
Пригадається посмішка ніжна твоя мимоволі…
Наостанок, ти стати щасливим мені обіцяй.
Задивилися квіти з вікна чудернацького міста,
подаровані зовсім недавно – не вийшов їм строк.
Розгубилися дні, як блискучі перлини намиста,
щоб зв’язати їх разом – у долі немає ниток…
Споглядаю зів’ялі роки та пониклі надії.
Догорає невпинно букета бордовий вогонь.
Засоромилась осінь від сонця і знов золотіє,
а троянди у вазі схилились від суму мого…
Похилились троянди дочасно від суму мого…
23.09.17
