Вони знали інше життя,
а ще вони у ньому жили
і від народження до зрілих літ
росли, трудились і любили.
Не легкий навколишній світ,
де була праця безкінечна,
але традиції та їхнє життя
звичне іде й воно безпечне.
Життя тут цінувалося людське,
а ще традиції предвічні,
здавалося: цей світ не пропаде,
і буде в чомусь вічним.
Злітались і сюди страшні чутки
про голодомори на великій Україні,
що під совітами в той час була,
найкращі знищувались планомірно.
Це покоління, яке було не одне,
не знало того жаху і печалі,
ні чорних воронків, ні заклання,
ні посмішки Іуди.
Іще не вішали над ними меч
із пропаганди і неправди,
у тридцять девятому зник час,
скінчився їхній світ у печалі.
Зникали люди і чутки
чимраз ходили найстрашніші,
а якби знали, що буде,
то хвилювалися б ще більше.
Та сорок перший підійшов,
прийшли вже інші окупанти,
червоне утікало вороння,
щоб чорному край залишати.
Дем’янів лаз – місце скорботи,
в’язнів розстріляних ховали,
із залишків вже мертвих тіл
енкаведистів кулі діставали.
У вересні розкопки почали,
судмедекспертиза працювала,
в’язнів із станіславської тюрми,
при відступі всіх розстріляли.
Який страшніший бував режим?
Червоний – визначайте, люди,
страшний він тим, що не помер,
а за поребриком відроджуватись буде.
Вони знали інше життя,
його до смерті пам’ятали,
два покоління – це багато,
онукам світ свій передали.
Інформація: https://www.radiosvoboda.org/a/1848818.html
31.08.2017.
Світлина із інтернету.
