Хтось каже, жили на деревах,
А ще до того – у воді,
Цього не знаю, та у думці
Зелені пагорби Землі.
Ніщо не є постійним, вічним,
Усе навкруг зазна́є змін,
Можливо, все колись забудуть,
Що зараз дороге усім.
Хто знає, може вийдемо у космос,
Досягнемо нових світів,
Та залиши́́ться образ в серці –
Зелених пагорбів Землі.
В оце століття хмарочосів
Забути легко про красу,
Метаються у різні боки
Усі-усі, хто вже забув.
В них кожен день, як попередній,
Такий, як завтра ще прийде,
Тепер немає місця диву,
Тепер наука «знає все».
В лісах із сірого асфальту,
Життя, як у кошмарнім сні,
Вже не прийдуть комусь у серце
Зелені пагорби Землі.
Життя тече шаленим темпом,
Вже недалеко водоспад,
Який все змінить й буде пізно
Всім повертатися назад.
Ще трохи – й зміниться хід сонця,
На полюсах скресає лід.
Невже він втопить милі серцю
Зелені пагорби Землі?!...
Можливо, десь-колись, далеко,
Коли день зміниться на ніч –
Чужу, постійну, в небезпеках –
Запізно вже казати: «Стій!»
Коли у вирі світла й відча́́́́́́́́́́́́́́́́ю
Планета зникне у імлі……….
………Всі схаменуться і згадають
Зелені пагорби Землі.
