Понад косогором хвилястою стрічкою пролягла стежина. Біля стежки росли велетенські дерева, захищаючи мандрівників своєю прохолодою в спекотні дні. А по землі зеленим килимом стелилися спориші, барвінки, подорожники, дикі маки.Тією стежиною, непоспішаючи, тихою ходою ішла одинока жінка. Поглядала в синє небо, зривала одиноку квіточку, милуючись неє, замріяно посміхалась і йшла далі. З невеликої валізи дістала пляшку з водою, з насолодою напилася і вирішила перепочити. Знову подивилася в далину, де було чутно, як співають півні, ґелгочуть гуси. Ось ця до болю знайома стежина, якою бігала ще дитячими ніжками, і старезний розлогий дуб, якому розповідала про свої дівочі мрії. Дивним трепетом озивався в її душі той півнячий спів, що кликав в дитинство, вітаючи з народженням нового дня.
Олена підійшла до дуба, погладила зашкарубілу кору і простяглася на квітково- зелений килим, вдихаючи на повні груди тієї цілющої свіжості рідного краю, потім задрімала.
І знов той сон... біжить вона ось цією стежиною, вітер тріпоче волосся, трави лоскочуть ноги, поспішає назустріч своєму Івану. Він хапає її в обійми, кружляє, а потім вони падають у траву. Його палкі цілунки, п'янкі слова кохання і відчуття щастя.
Перше кохання так і залишилося для неї єдиним. Всі інші були чужими, не з її долі, не з її сну. Десять років минуло...довгих десять років, як Олена пішла цією стежкою в далекі і незнайомі світи. З Іваном розлучилися зопалу, через дрібниці. Молоді - зелені, так буває. Як він тепер? Чи зустрів своє кохання? Може, як і вона досі марить минулим...Чула, як співають півні та не хотілося повертатися в реальність.
Олена відчула, що хтось дивиться на неї, розплющила очі і побачила Івана. Ні, не того безвусого юнака з своїх снів, а зовсім іншого, змужнілого, з грубою щетиною на щоках, високого і широкоплечого. От тільки очі...його очі світилися дивним вогником, як і колись. Хотіла піднятися...та він пригорнув її до своїх грудей і припав нескінченним життєдайним поцілунком. Його ніжні руки блукали по тілу, плуталися у волоссі. Олена від тих почуттів то піднімалася високо в небо, то тряслася пропасницею.
Як довго я тебе чекав...як довго!!! Він чекав її...він її чекав!!! Від щастя паморочилося в голові.
А далі було життя, як і у всіх, з побутовими проблемами, з браком грошей, з хворобами... От тільки кохання їх було іншим, справжнім, міцним, воно аж до сивини світилося отим чарівним вогником у їхніх очах.
Автор Зоя Журавка(Іванова).
Зоєчко, Вам треба писати прозу, вона у Вас гарно виходить. Читається легко, з цікавістю.
Є русизми: ковер – килим, петушиний – півнячий. Але то дрібнички, бо загалом твір гарний.
Дякую, іноді хочеться і прозу написати. А русизми в нашому минулому житті були щоденно. Я з Харківщини то в нас русизмів багато. Коли почалася війна я почала вживати виключно рідну мову та в побуті ми вживаємо багато змішаних слів і цього важко позбутися, та хочу і з часом я вірю таки вдасться.
Дякую за коментар. Весна та внуки забирають весь час і енергію і тому щось зовсім мало пишу. А Ваші твори мені цікаві то при нагоді почитаю. Всього найкращого.
Чудова проза,Зою!!!Майстерно!Захоплююче. 
