|
Мені десятки разів казали, що я до біса вродлива. Мовляв, якби ця діва жила в епоху античності, то грецькі боги вважали її неземним створінням і нагородили чудесним даром, який рятував би у хвилину скрути відчайдушних воїнів та мореплавців. Мовляв, ця дівчина стала би Музою самого Леонардо Да Вінчі, який би малював її обличчя на фоні тісної майстерні, присвячував мелодійному імені нові винаходи та відкриття, а в моменти туги грав би на лірі концерт для оголеної дівиці на своєму ліжку. Мовляв, ця Дама хвилювала би серця Лицарів Круглого столу, які ладні були шикуватися в чергу для того, аби мати можливість почути її голос та отримати подарунок у вигляді білосніжної хустинки із золотими ініціалами. Мовляв, слава про її вроду дійшла би до Скандинавії, одухотворила безстрашних вікінгів, які вмить осідлали дерев’яних коней, щоб викрасти красуню в полон і почесно принести у жертву Одіну й Тору. Я все слухала й думала, які ж ви всі цинічні потвори, якщо цінуєте у людях лише зовнішній футляр, навіть не шукаючи відвертість, що грає у хованки між ребрами…
Мені десятки разів казали, що я до біса розумна. Мовляв, досить вдавати з себе сувору вчительку, невпинно виправляти граматичні помилки, шукати недоліки в ораторських здібностях ненавчених людей, прораховувати бюджет на місяць, розписувати кожен свій крок, адже це нудно й давно вже вийшло з моди. Мовляв, навіщо читати книги, якщо можна глянути фільм? Хіба не краще обіймати живу людину, ніж паперовий вигаданий світ? Навіщо складати у голові гострі пазли з думок, ліпити примарні мрії та відправляти думи на безлюдний острів, збирати макети досконалості, до яких ніколи не досягнути? Невже цікаво піднімати старі припорошені архіви, розглядати вінтажні журнали та фотоальбоми, сідати на потяг до країни утопічних снів? А я все слухала й думала, які ж ви всі пихаті істоти, що не цінують сердешних канонів, не вірять у мантру душевного спокою та рівноваги, не бачать нічого, крім свого самолюбства…
Мені десятки разів казали, що я до біса вправна на кухні. Мовляв, сам Гордон Рамзі запросив би попрацювати в своєму лондонському ресторані дівчину, яка так завзято хоче нагодувати всіх витончених гурманів, що аж над головою яскраво світиться зірка Мішлену. Мовляв, ти звикла жити між кухонною плитою і холодильником, качати м’язи замішуючи тісто, пахнути їжею, що небезпечно для життя, якщо проходиш повз голодних людей на вулиці. Жартували, що замість рук у мене блендер і міксер, замість думок – кулінарні рецепти, а запахи я розрізняю лише як «їстівне»/«не їстівне». Мовляв, варто подумати про власний ресторан чи кондитерську на березі моря, негайно складати бізнес-план й бігти до першого зустрічного банку за позикою. Я все слухала й думала, які ж ви всі сліпі дурні, котрих так і кортить нагодувати тістечками з ціаністим калієм, кремом із беладони та цукерками з ртуті…
Мені десятки разів казали, що я до біса цікаво пишу. Мовляв, у минулому житті ти точно була віртуозним поетом, бардом чи римачем, адже так легко творити може лише талановита людина. Мовляв, ти жонглюєш словами, немов клоун кольоровими кеглями, танцюєш по рядках тексту, наче довгонога прима-балерина, маниш і заклинаєш магічною прозою, мов сектант із багаторічним стажем. Коли ти напишеш роман? Хочу це прочитати! Невже твоє дітище не можна купити в першій ліпшій книгарні? Хочу це гортати в руках! Чому ти не виступаєш на публіці? Хочу це чути! Хіба можна губити свій дар у просторах самотньої кімнати, присвячувати твори людям, які не знають про їх існування, витягати з катакомб слова, що розуміють далеко не кожні? Я все слухала й думала, які ж ви всі недалекі бовдури, які не розуміють, що я не пишу прозу, а просто розвантажую шафу у голові, адже полиці заповнені думками про почуття, які не можна говорити уголос, адже щирість схожа на драконів, які живуть лише у казках…
Зі мною десятки разів говорили, але я хотіла одного: просто посидіти мовчки…
ID:
733322
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.05.2017 00:01:28
© дата внесення змiн: 16.05.2017 00:44:46
автор: Незайманий займенник
Вкажіть причину вашої скарги
|
Успіхів 
