Так яскраво й виразно присниться
Понад вишнею шиферний дах,
У будиночку білім криниця,
Щоб узимку не мерзла вода,
Сонце в сосни сіда, а зі сходу,
На півнеба розвівши гілля,
Дуб високий вартує городи,
Вигляда перехожих здаля.
І відтоді надійно і втішно
Компас пам’яті всюди веде:
Дуб – на сході, на заході – вишня
Не дають заблукати ніде.
Сосни, верби… Пісок та болото…
Над болотом кричать журавлі…
Три травички зроста на городах –
Не прожити з такої землі.
Тимчасово селилися люди,
Що не мали деінде житла.
Досі руки болять від застуди,
Бо у кліматі вогкім зросла.
Та дитинства вітчизна – навічно
Як пароль, закарбована в нас –
Категорія не політична.
Може – біологічна? Хто зна…
Бо так само, я думаю, сниться
Рибам в морі – далека ріка,
Ліс північний – у вирії птицям,
Щоб вертаючись – не заблукать…
Проминуло... майнуло... Все важче
В синій пам’яті відгук знайти.
Так безжалісний час відчуваєш,
Що руйнує і творить світи.
І не так, виявляється, складно
Дещо інше, відтак, полюбить…
Знов наснилося: сосни над садом…
Сивий верес… Піщані горби…
