Я твій Поет. У тебе ще не було
Таких палких зізнань у почуттях!
Здавалося, що все давно відбулось,
Перетворилось в мотлох для сміття.
Аж раптом спалах! Раптом громовиця!
Знов в очі погляд, в глибину душі
І вже незмога серцю зупинитися,
І як та повінь полонять вірші
В яких високим поетичним штилем
Звучать слова про вічне джерело
Мого натхнення від очей цих милих,
Від слів твоїх, від подиху твого.
Якби ти знала, моя ніжна пташко,
Як дні розлуки в серденьку болять
І як без тебе в синім небі важко,
Коли я сам, без дружнього крила.
Як розказати, дорога голубко,
Про мої думи о нічній порі.
Коли в безсонні мну свою подушку,
А у вікні від неба дві зорі
Наче два ока дивляться в оселю
В якій даремно мрія ожива
І рояться в буянні невеселім
Докорів, безпорадності слова.
Що докоряти! Чим це допоможе,
Коли це присуд? Бути разом – гріх?
Для нас – табу! А я уже не можу
Без цих шовкових пасемців твоїх,
Без губ твоїх, солоних від сльозинки,
Без кроків, що лунають наче дріб,
Без всього того, що складає жінку,
Чим вічно життєдайна наче хліб.
Така ти є! стрічаю красномовно
Стискаючи у серці біль розлук
Цілую пальчики ласкаві, безвідмовні,
Натруджених, до щему рідних рук.
Я – твій Поет. Оспівуючи вроду,
Звеличуючи в тім твоє ім’я,
Славлю життя! Цю життєносну воду.
Чим і живу, голубонько моя!
13 квітня 2017 р.
Ви мене прямо заворожуєте, Петре, своєю чарівною поезією, знову забираю у вибране. Від ваших слів здається, я вже таю,..або й літаю, я й сама уже не знаю!..
Я сам гадав, що постарів... та от зустрів - і як здурів! Вже й сам не відаю, що дію: всупереч віку - молодію! Мабуть, що добрий то є знак? Вам те видніше: Ви ж Козак!
Дякую, Олексо!
Сильні рядки:
За кохання, яке нас надихає! 
