У найтемніші дні зими, коли люди прокидаються, працюють і відпочивають майже не відчуваючи сонячного світла, Небесний Чиновник одягає чорні рукавиці і краде собі з неба в кишеню наше сонце. В його рухах немає постраху, він повністю впевнений, що цього ніхто не помітить крізь молочну товщу хмар. Вони, страшенні снігові хмари, немов похмурі дредноути, сходяться бортами для того, щоб за кілька годин розгубити свою велич в лапатих сніжинках.
Небесний Чиновник хутко вкручує на місце справжнього сонця електричну лампочку, яких багато в під'їздах і ліфтах. По документах сонце весь час просвітило у нормальному для себе режимі і по документах повинно було б розтопити темні хмари-дредноути ще до того, як вони вийдуть з портів, але цього чомусь не трапляється.
Тим часом справжнє сонце дістається щипцями з алюмінієвої фольги і кидається у чайник, який приніс Абсолютний Вахтер, повертаючись з чергової нічної вахти. Вони з Небесним Чиновником різатимуться в дурня і брідж, обережно сьорбатимуть заварений міцний зелений чай, майже доведений у своїй концентрованості до чіфіра і розповідатимуть лише їм зрозумілі анекдоти, яким вчора виповнилося дві тисячі років.
А коли за вікном лютуватиме страшна віхола і лапатий сніг пластами лягатиме на землю, вікна, дахи і дороги - підійдіть до вікна і почаркуйтеся своєю чашкою з розписаним морозом склом - Небесний Чиновник і Абсолютний Вахтер підіймуть за вас чайний тост і синхронно прикусять кубик рафінованого цукру.
Можливо, саме в той момент десь під вашими вікнами у центрі снігового вихору народжуватиметься щось авантюрне, живе і таке щемливо пригодницьке. Таємниця чекатиме свого часу під захисною товщею снігу, щоб навесні зійти слабким паростком обабіч залізничної колії. Під справжнім, живим сонцем.
А під ним, знаєте ж, нічого нового. Так Еклезіаст писав. По документах, а по факту - хто його знає.
