Забудьмо про все – про обов’язки, клопоти, біди,
І душі, як птахів, відпустим у вільний політ.
Хай кожна віднайде їй суджену Богом орбіту –
Не хресну дорогу на цій непривітній землі.
Погляньмо у небо – які вони нині щасливі,
Себе відшукавши між тисяч нездійснених мрій…
Хай смажить їх сонце, полощуть небачені зливи –
Це втіхи весняні і ангельський спів дітворі.
А ми ж їх колись пропили, продали, прогадали,
Шукали теплішого місця й жирніший шматок.
Ми власної долі жаскі персональні вандали
Шукаємо винних. Крім нас не озветься ніхто.
Від душ відкупитись – немає таких індульгенцій.
Носімо вериги – хоч плата за зраду впаде…
Якщо ще лишилось хоч трохи провини у серці –
Пускаймо на волю – хоча б на хвилину у день.
Вик, в таких клетках нет дверцы для прогулок на волю, эти камеры с пожизненным сроком заключения, тут половинчатости быть не может, их можно только разрушить, вот только нет у нас ни сил, ни воли на это, к сожалению.
что тут сказать... в ошибках у людей никогда не было нехватки... жаль, что большинство из них - непоправимы.
І так щемно водночас... 
