Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Мирослав Вересюк: Літературне болото - тонемо, чи вибираємося? - ВІРШ


Мирослав Вересюк: Літературне болото - тонемо, чи вибираємося? - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 5

Пошук


Перевірка розміру




Літературне болото - тонемо, чи вибираємося?

Неочікувано мені поступила пропозиція зустрітися та поспілкуватися від відомого на Вінниччині та заслуженого журналіста. Зачепили струни його душі кілька моїх віршів, надрукованих на сторінках місцевого, досить популярного та найбільш тиражного в центральній Україні тижневика «33 канал». Незважаючи на досить значний поетичний доробок я не вважаю і не називаю себе поетом. Кажу, що я лише записую те, що зачепило серце і лягло на душу. Але не заперечую, коли так називають на зустрічах з учнями та студентами, на які періодично запрошують навіть з-за меж Вінницької області. Тож було цікаво почути його думку з цього приводу. Його постать ще хвилин за десять до призначеного часу побачив на пішохідному переході. Незважаючи на поважний вік та найрізноманітніші регалії, він прийшов на зустріч завчасно. Привітались, потисли руки і вирішили заховатись від пронизливого грудневого вітру в затишному кафе, яке зважаючи на ранішній час було порожнім. І він і я прийшли на зустріч не з порожніми руками. Мої збірки громадянської поезії та дитячих віршів виглядали досить скромними проти його прозового доробку, та це не завадило якось зав’язатися простій щирій розмові. Він сипав іменами, датами подій, перескакуючи з теми на тему, цікавився деталями моєї автобіографії та творчості. Відчувалася справжня журналістська хватка. Зупиняючись на спільних знайомих, особливо дотичних то творчої діяльності не тільки сприймав мою думку про них та характеристику, а й доповняв її своїми влучними словами. Випадково чи ні, та буквально через кілька днів відбулася зустріч ще з однієї цікавою і талановитою людиною, яка була в нашому місті у справах. І знову відбулася розмова, яка була ніби продовженням попередньої, тільки в більш гострій та відвертій формі з неприємними та вбивчими деталями діяльності державних мужів і діячів культури. В розмові згадали кілька прізвищ загальновідомих та відомих лише йому і в його регіоні літераторів, пов’язаних з певними резонансними подіями. Відчувалося, що він щиро переймався не тільки питаннями війни з Росією та економічними негараздами, а й станом речей в культурному середовищі та видавничій сфері, недолугій мовній політиці, відсутності патріотичного виховання, української ідеології та об’єднавчої національної ідеї. В державі працює цілий ряд міністерств та відомств, що нібито опікуються цієї роботою та діє безліч громадських організацій, але відсутні реальні досягнення. Він говорив наче читаючи мої думки. Тож ці відверті розмови стали тими останніми камінчиками мозаїки, які склали в моїй уяві картину стану сучасного літературного життя. Можливо моє бачення є не досить повним, а дехто скаже, що не зовсім об’єктивним, але це мій погляд і так я бачу це літературне життя. Так, я особисто не є членом спілки письменників, то нехай це буде погляд збоку, а погляд зі сторони інколи підмічає такі деталі, які всередині середовища давно не помічаються, замилилися. Просто стали звичними та інколи навіть правилами і догмами. Моя пам'ять зберігає в собі окремі події, пов’язані з спробами моєї літературної діяльності і в таких деталях, що це швидше нагадує короткометражне відео. І ці давні події дивним чином перегукуються з сьогоденням. Перший епізод відноситься ще до далеких шістдесятих, коли я посилав в редакцію районної газети Зборівщини з промовистою назвою «Радянське село» свої перші віршовані рядки. Таких як я мабуть було чимало, бо в газеті навіть була рубрика в якій давалася стисла критика цих творів і приводилося навіть кілька стрічок для прикладу. Побачити своє прізвище в цій рубриці вже було за щастя. Та одного разу газета навіть надрукували вірш під яким стояло моє ім’я та прізвище. Але це був не мій вірш! Вірніше від нього там майже нічого не залишилося! Натомість там були слова про війну, що йшла в В’єтнамі та нашу дружбу, яка міцнішає… Я кілька днів був під впливом цієї метаморфози вірша і не міг повірити, що так можна… Другий епізод теж пов'язаний з цією газетою, в редакцію якої я завітав вже юнаком на початку сімдесятих з грубим блокнотом списаним віршами. Журналіст, який вів згадану рубрику, був дуже незадоволений моєю появою. Він почав говорити про обмаль часу, що він терміново має здати в набір якусь замітку. Та почувши, що я почекаю, взяв блокнот, кілька хвилин полистав його, а потім шариковою ручкою пообводив катрени, які йому сподобались і чомусь цією ж ручкою почав підправляти нарисований мною на обкладинці блокнота портрет С. Єсеніна. Добряче покресливши його, повернув мені його зі словами, - Не про то пишете юначе! Треба писати про партію, звитяжну працю… Ця розмова відбила мені охоту на кілька років показувати комусь свої вірші. Наступний епізод вже мав місце під час навчання в інституті. В ті часи в анкеті, яку заповняли при вступі до вузу обов’язковим було зазначити своє захоплення – танці, спів, досягнення в спорті. Це давало певну перевагу під час конкурсу. А так як я вказав, що пишу вірші, то мене одразу залучили до редколегії факультетської стінгазети. Вже після першого семестру мені в деканаті дали запрошення на зустріч творчої молоді від редакції молодіжної газети «Ровесник». На самій зустрічі запустили по кругу бігунок, на аркуші якого кожний записав своє прізвище, ім’я та по-батькові, місце навчання чи роботи та ще інші анкетні дані. Присутні продекламували по одному віршу і на тому розійшлися. Більше мене на зустріч творчої молоді не запрошували. Натомість, тижнів через два, мене з пар знову визвали в деканат. Там мені декан показав на якогось чоловіка, який хоче зі мною поспілкуватися і залишив нас в кабінеті. Невідомий без всяких реверансів пред’явив посвідчення працівника КДБ, з папки виклав відомий мені «бігунок» та почав розмову про те, що його відомство дуже зацікавлене такою творчою молоддю. Цікавлять думки, настрої та розмови в середині студентського середовища і що я, як патріот та свідомий громадянин, міг би бути джерелом такої інформації. Ця пропозиція настільки ошелешила, що я тільки спромігся витиснути з себе, що мені треба подумати. Він ще щось говорив, а я картав себе за слабодухість, за те, що не відмовився одразу. Потім вручив мені записаний на акуратному клаптику паперу міський номер телефону і назвав день в який я мав зателефонувати та повідомити прийняте рішення. Отриманий тиждень передишки я провів в роздумах та тривозі. Відмовитись – невідомо яким чином це може вплинути на навчання, погодитись – перетворитися на донощика. У визначений день, набрав з вуличного телефону записаний номер і голос на тому боці призначив мені зустріч. На зустрічі кадебіст знову переконував мене в важливості такої співпраці, малював перспективи та можливе сприяння в подальшому. Я ж говорив про те, що в армії сам влаштовував «темну» донощикам, а тепер маю стати одним з них. Що розповівши анекдот, спровокую колегу на розповідь анекдоту у відповідь та після цього повинен на нього донести. Чи то бачачи мою нерішучість, чи то справді було бажання завербувати мене як агента, та мені було призначена наступна зустріч. На третю зустріч я йшов з розумінням того, що якщо я не скажу тверде ні, то подібні «побачення» продовжаться. Тому після привітання одразу повідомив, що в разі якщо я стану свідком якихось протиправних чи підривних, ворожих дій направлених проти влади, то сам звернуся до відповідних органів, а бути в ролі інформатора і доносити на колег за анекдот, я відмовляюся. Ще якийсь час я очікував якихось наслідків від моєї відмови, але все обійшлося. Розповідаючи про цей випадок своєї вербовки своїм співрозмовниками, почув у відповідь, що це звична практика. Їм обом добре відомо про співробітництво письменницької братії з органами, а декому про це говорилося навіть у вічі. Це була звична практика радянських спецслужб, адже не могли вони ніяк залишити поза увагою цю надто важливу ділянку ідеологічної роботи. Пізніше, обдумуючи наше спілкування я зрозумів, що на мене, як аматора, служба безпеки просто махнула рукою, дала спокій. Але не могла залишити поза увагою людей, які починали займатися літературною діяльність професійно і схиляла їх до співпраці. Та виникає інший аспект. Який же масштаб цієї співпраці? Архіви КДБ, а сьогодні СБУ, ховають цю таємницю. Та біда навіть не в тому, що завербованих агентів серед літераторів було багато, чи навіть дуже багато. Біда в тому, що вони продовжують працювати в різних сферах культурно-просвітницького життя і в тому числі навіть керівниками письменницьких спілок та фактично протидіють розбудові держави Україна. Агентів бувших не буває. І якщо він все життя боровся з проявами українського буржуазного націоналізму, тобто проти самої ідеї незалежності України, то не буде він тепер рвати жили на її розбудові. Не буде! Тому злочинна бездіяльність навіть страшніша за протидію І якраз така бездіяльністю характерна чи не для всіх спілчанських організацій. Хіба що час від часу відбуваються сутички особистих інтересів в боротьбі за владу, тобто посісти місце очільника цих структур, яке при всій мізерії бюджетного фінансування, все ж таки має суттєві вигоди, хоч би у вигляді дармового грошового утримання. Не повертається язик назвати це зарплатою! Особливо гучно проходить ця боротьба на рівні Києва. І хоч за часів десятиліття правління В. Яворівського, якому до речі теж закидали співпрацю з КДБ, спілка втратила майже всі свої активи, претендентів на голову Національної спілки письменників України не бракувало. Хочеться вірити, що сьогоднішній очільник цієї структури зуміє відродити літературне життя та буде сприяти розвитку саме української літератури. Ну, принаймні обновили сайт Національної спілки і то вже добре… Четвертий епізод якраз і був пов'язаний з бажанням долучитися до письменницької спільноти. Маючи в доробку збірку лірики і дві збірки віршів для дітей наважився якось постукати в двері кабінету очільника обласної спілки. Звернувся навмисне інкогніто, щоб не тиснути адмінресурсом своєї посади – першого заступника начальника управління Державного казначейства України у Вінницькій області. А натиснути було дуже просто, адже цій громадській організації рахунки відкриті саме в цій установі та навіть при мізерному фінансуванні виникали питання виконання бюджету. Зустрів мене звичайний, невдоволений і заклопотаний бюрократ, а не літератор. Навіть не запросивши присісти і не взявши до рук жодної збірки почав посилатися на брак часу, що я зайшов невчасно, що він готує виступ на сесію обласної Ради. Як це було схоже на події майже сорокарічної давності! Дежавю! Потім невдоволено кинув, - Знайдіть трьох членів спілки , які погодяться дати вам рекомендацію і тоді приходьте. Не знаючи правил цієї гри, почав добросовісно шукати тих, хто би міг дати такі рекомендації. Приємна жіночка, яка попалася на очі в приміщенні спілки дала кілька прізвищ та номери міських телефони, зазначивши хто може оцінити лірику, а хто дитячі збірки. В першому випадку, по ліричній збірці, крім схвальної оцінки почув досить обґрунтовану і професійну критику. Це мені дуже допомогло в подальшій творчості, я став більш вимогливо ставитися до слова та поезії. Але була і величезна ложка дьогтю, хоч і з великим масивом цікавої інформації. Так мені було заявлено, що в мене вже досить поважний вік (56р.) і це є перешкодою на членство в спілці, таких дорослих вже не приймають. Але буває все. Так нещодавно прийняли в спілку господарника в творчому доробку якого лише пара збірочка таких собі оповідань. Так він зумів переконати членів спілки в своєму таланті, накривши двічі в своєму господарстві шикарну «поляну». Переконав. Прийняли. Згодом, вже з інших джерел я взнав, що і цих оповідань він не писав, а написали за нього. Це нагадало мені історію з віршем в газеті написаним за мене. Не менш цікаве спілкування відбулося з іншим членом спілки при оцінці дитячих збірок. Віддати треба належне, що вірші для дітей в нього справді чудові. Тож, почитавши мою збірку та зробивши деякі зауваження, відмітив чудове видання на крейдяному папері, ілюстрації і що написана вона добре, на рівні дитячого світосприйняття. Тому коли в мене появиться ще одна така збірка, то я можу розраховувати на вступ до спілки. І… тут… я витягую з пакету ще одну дитячу збірку, такого ж формату та оформлення. Тож діватись було нікуди, тому промовив, - Вам треба підійти до голови спілки і якщо він дасть команду, то я напишу рекомендацію для вступу… І тут я зрозумів , що коло замкнулося! Для того щоб отримати три рекомендації для вступу треба якимось чином «вирішити питання» з головою спілки, щоб він дав команду на їх написання. А що «вирішити» питання можна, свідчить приклад господарника. Та який тоді рівень цієї спілки і яка ціна цього спілчанського квитка?! Це була моя єдина і остання спроба стати членом спілки письменників та цього мені хватило з головою. Очевидним є те, що за двадцять п’ять років незалежності України в роботі спілок нічого не змінилося і вони залишились рудиментом радянської системи. Та навіть сам вираз «стати членом», «член спілки» в результаті діяльності партії, яка себе асоціювала з розумом честю і совістю, має гомеричний чи навіть лайливий підтекст. Тому, на мою думку, більш доречним було б – учасник спілки. Чи принаймні не виглядає нелогічним, що компартії в державі вже не існує, а структури створені неї продовжують діяти. Адже підставою для створення спілки письменників була постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій». Найвищим органом цієї структури є з'їзди, які скликаються за зразком партійних з'їздів раз на 5 років. З'їзд обирає правління НСПУ, яке виділяє з себе для керівництва поточною роботою раду, правління та секретаріат на чолі з головою правління. Просто філал партії! І на забезпечення діяльності апарату в Києві та областях виділяються з бюджету чималі кошти. Та який результат цієї діяльності, крім того що спілка примудрилася втратити майна на мільйони ? А які здобутки в літературному житті за двадцять п’ять років незалежності України. Творчість Ліни Костенко, Василя Шкляра, Оксани Забужко, Юрія Андруховича спілка ніяк не може зарахувати собі в заслугу, а останній в1991 році за ідейним переконанням навіть вийшов з її складу. З відомих літераторів молодшого покоління, як от Сергій Жадан чи Ірена Карпа, то вони взагалі не мали і не мають ніякого відношення до спілки. Про літераторів, які пишуть російською говорити не приходиться, адже крім того, що вони проживають в Україні, чи мають громадянство, мати якесь відношення до Національної спілки вони в апріорі не можуть. Бо спілка Національна! За останніми даними рік тому учасниками спілки є 1973 особи. Це повноцінних три батальйони! А що ця маса творчих особистостей видала на гора. І це при тій кількості унікальних, неймовірних та трагічних подій в нашій недалекій історії. Це вони неспроможні, чи їм просто не дали можливості? Безліч питань і безліч нюансів, одним з яких безумовно є відсутність розумної державної політики в підтримці українського книговидання та української мови. В цьому питанні в нас настільки недолуга, та навіть злочинна політика, що її наслідки можуть мати катастрофічний характер. Він вже є таким! Адже війна є її наслідком! Та з цього висновків не зроблено і ситуація сьогодні навіть гірша чим до Майдану. Та це мабуть тема окремої розмови. Спілка сьогодні перетворилася в такий собі закритий клуб, який ревно оберігається від доступу сторонніх людьми, які виховані і виросли в тоталітарній системі, всіляко захищали та звеличували її. Не вірите? Перегляньте наприклад підряд в Вікіпедії в алфавітному порядку списки учасників обласних спілок Закарпатської, Запорізької, Івано-франківської областей та навіть м. Києва. За останні шість років прийняті до їх лав буквально одиниці. Що це? Відсутність талановитої молоді, втрата авторитету чи бажання відгородитися? І талант стоїть останнім в ряду критеріїв оцінки. Тому і вводяться надумані обмеження по віку, щоб нібито залучити до спілки молодь. А де талановитій молоді проявити себе? Хто сьогодні виділить шпальти під лірику чи будь які інші вірші? Хто сьогодні може дозволити собі видати книжку? Тому сьогодні чи не єдиний шлях попасти в спілку – через журналістику. Мені можуть заперечити, що проводяться спілчанські семінари, що видаються спілчанські видання де молодь може показати себе. Але запитаємо – а хто про це знає і хто про це чув? На жаль це все для обраних, для вузького кола Бути членом спілки було вигідно і престижно як в плані доступу до розподілу коштів на видання багатотисячних тиражів, так і отримання звань, нагород, житла, гонорарів і т.д. На сьогоднішній день багато з цих благ відпало, як от можливість отримати житло чи надрукувати книжку. Та залишилися ті, які тішать людське самолюбство – звання, нагороди, регалії. Сьогодні в Україні існує – тільки уявіть, більше ста найрізноманітніших літературних премій. Тож скільки повинно бути написано високохудожніх творів, щоб кожного року лауреатами цих премій ставало більше ста літераторів. А де вони? Хто їх бачив і хто їх читав? Враховуючи , що лауреатом можна стати лише раз, то з простого арифметичного розрахунку виходить, що за двадцять років всі учасники Національної спілки мають шанс бути лауреатами кількох десятків премій. Так, гіперболізовано, але не дуже далеко від реальності. Тож знайдіть в Вікіпедії прізвище будь якого літератора в будь якій обласній спілці у віці років так років за п’ятдесят і ви побачите в його здобутку десяток, а то і два літературних премій і відзнак. А тепер запитайте себе, що ви про нього знаєте, а тим більше з творчого доробку, так щедро відзначеного? Переконаний, що і згаданий господарник, за якого написали кілька книжок, теж невдовзі вже буде відзначений якоюсь літературної премією Вінницької області, бо тільки на Вінниччині їх шість чи сім. Обов’язково буде, черга вже на підході. В літературних колах існує усталене поняття , що якби не було літературних премій та конкурсів, то навряд чи існувало б поняття «відомий письменник». Що це один з шляхів «вийти в люди» для письменників, невідомих широкому загалу, та утвердитися й «примножити славу» для вже знаних. Ці слова тиражуються в багатьох статтях про значення літературних премій. Як все перевернуто з ніг на голову. Виявляється «відомий письменник» не той кого читають і чиї книжки купляють, а той хто має більше нагород! І доти поки ми не позбудемося цього абсурду, доти нам з цього болота не вибратись. Воно тримає, тягне нас назад в радянське минуле закостенілою системою діяльності спілок, недолугою культурно-ідеологічною політикою держави і чи виберемось ми з нього, залежить від нас самих. М. Вінниця !5 грудня 2016 р.

ID: 706704
Рубрика: Вірші, Нарис
дата надходження: 15.12.2016 13:51:39
© дата внесення змiн: 15.12.2016 17:45:34
автор: Мирослав Вересюк

Мені подобається 4 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (415)
В тому числі авторами сайту (20) показати авторів
Середня оцінка поета: 5.00 Середня оцінка читача: 5.00
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.




КОМЕНТАРІ

Обов'язково ще раз перечитаю Вашу статтю.В юності щось було схоже на Вашу історію.Перестала писати,почала недавно і як виявилось:нічого не змінилось.Довелось у відповідь написати так: НЕВИПРАВНИМ ЛІРИКАМ

Я не мастак, але ж насущні теми...
Занадто часто ви – про пишні форми
І не сумісні тут якісь дилеми:
Біда, війна, такі складні реформи.

Скажіть, скажіть, а ким ви були... до?
Напевно аж ніяк не патріоти,
Мабуть змінили фарби, всеодно -
Слизькі сліди від вашої роботи.
І так:
ПОЕТИК
Так заболіло...Вмерли всі слова.
Тернюки – в серці, мов колючий дріт.
Каміння гостре впало з рукава,
Та що каміння! Обвалився світ...

Поети, короновані колись,
Уміло розпинали новачка
За те, що більше він за них моливсь,
Ліпили з нього дурня-дивачка.

Взялись за руки: виросла стіна,
Цей моноліт і не пропустить мухи.
Собою милувались, а війна
Розкидала під ноги капелюхи.

Поетик від ударів закривав
Свій світлий лик тендітними руками.
Він вже не жив, а лишень...доживав,
Затоптаний зі стажем каблуками.

В напівтумані пропливли слова,
А вірші розридалися, мов діти...
Хиталася фігура воскова,
Заради віршів вирішив він жити!
Дякую за Вашу статтю.Пізнавально. 12 flo36
 
Мирослав Вересюк відповів на коментар Шостацька Людмила, 16.12.2016 - 22:08
Ми, Людмило, не стали ремісниками поезії. Ми пишемо більше для себе чим на загал. Ну, а якщо пішов вірш в люди, то значить він цього заслужив. А є маса народу яка себе має за професійних літераторів, але їх творчість нчого не варта. І носяться з цими нагородами та званнями, засідають в президіях... Але що зробиш, така людська природа, так кортить похвалитися спілчанським білетом! Стати ЧЛЕНОМ! Тільки час все роставляє на свої місця. Чиїсь вірші будуть читати, а про когось одразу ж забудуть, хоч і обласканого і нагородженого.
 
геометрія, 15.12.2016 - 16:05
А мені сподобалося,Мирославе, прочитала з задоволенням. Я теж маю багато прикладів зі свого життя, де доводилося займатися не тим, чим хотілося, і часом доводилося лавірувать, щоб, як кажуть, і "вовки були ситі, і вівці живі"... 12 writer girl_witch flo34
 
Мирослав Вересюк відповів на коментар геометрія, 15.12.2016 - 18:24
Я закінчив з відзнакою інститут за спеціальністю "Бухгалтерськи облік в сільському господарстві", сорок років стажу в тому числі двадцять вісім в фінансовій сфері. Ніколи не жалів про обрану спеціальність. А був звільнений за видану збірку де був розділ з громадянською поезією. Все повернулося і стало на місце. Головне бути чесним перед собою. Мені здається це вдалося.
 
Радченко, 15.12.2016 - 14:10
Пробачте, оцінка 5.
 
Радченко, 15.12.2016 - 14:09
Читаючи, розумієш, що болото було і буде, бо прикладів у житті дуже багато, коли дійсно талановиту людину, не хотіли чути, не говорячи про те, щоб зрозуміти. Є над чим задуматися. apple
 
Мирослав Вересюк відповів на коментар Радченко, 15.12.2016 - 14:23
Так. В кожного в житті були свої історії. Але як в тому кіно - ЗА ДЕРЖАВУ ОБРАЗЛИВО!
Дякую за терплячість, що дочитали до кінця. Передбачаю що багатьом може не сподобатись. Але треба це болото ворушити, бо засмердиться.
 

Нові твори