Це було в одинадцятім класі,
Це було не у сні - наяву,
Не в минулім - теперішнім часі,
Що в коханні зізналась йому.
Він її вислухав чемно,
Марно боялась вона.
Хоч не було ще і темно,
Та гуляли вони допізна.
Не судіте її ви, люди,
Що зізналася перша сама,
Бо не знала, що далі буде,
А що було - розкажу вам я.
Покохала його чорноброва
І кохала вже цілий рік,
Бо гадала, що це її доля,
І що з ним буде жити весь вік.
От минула і щедра осінь,
Наступила люта зима.
А вона ще чекає досі,
А його все нема і нема.
Ось прийшла і весна-чарівниця,
Звеселила усіх навкруг,
А вона не знає, що з нею твориться
І не скаже нікому з подруг.
Бо дізналась, що є та інша,
Що кохає тепер його,
І сказала: "Не можу більше,
Не допущу я вже цього".
І тоді вона зрозуміла,
Що не зможе без нього жити.
І , напевно, тому зуміла
Так несподівано поступити.
Тож памятайте завжди, дівчата,
У коханні все може бути,
Але вмійте його зустрічати
Й не давайте себе обманути.
