Невпинно та сміливо літа женуть життям.
Чи є людина, котру б не спалювала жага кохання?
Очі до неба, а серце до милого.
Полюбила, наперекір усьому, стежкою заблукала.
Не відчула взаємності, як зіронька з неба впала, згасла.
Веселка на небі грає, упасти духом не дозволяє.
Не знала любові болю, то відчуттям й віддала волю.
З подихом вітру, до нього летіла, шаленіла.
Восени, тремтіла, як оголене гілля,
завмирала, сумуючи, чекала.
Зимою, заметіль мені шепотіла до болю.
Літом, була надією зігріта.
Та, лише, весною, розквітала душа з травицею зеленою.
Тільки серце марить, вірить, бунтує,
до Вічності схиляється, гординею не переймається.
У щасті роки здаються днями,
в нещасті ж дні, як тії роки.
Висновок зробила зі свого плача,
не досить самої вроди, потрібна ще й вдача.
