58. Моя Місія.ПОЧАТОК.
26.08.2016* 09:35
В кінці літа 1990 року я із сином Баженом були в сільському санаторії у селі Волиця Польова на Хмельниччині, куди нас відправила мати Бажена для того, щоб, як я казав тоді, мати вільні руки і ноги. І там мені кожну ніч йшли, як потім з’ясувалося, програмні сни.
Я і гадки не мав, що це так, але сни були настільки яскраві, багатокольорові і незвичні, що я відпрацював систему: перед ліжком стояв ослінчик, на ньому блокнот та олівець, ліхтарик. Коли приходив сон, то я прокидався, записував коротко базові слова і засинав знову, інколи для того, щоб бачити продовження одного і того ж сну. Вранці прокидався і по ключовим словам проявляв в собі цей сон і записував його зміст собі у блокнот у повному обсязі.
Ці блокноти досі лежать в моєму архіві у Києві, а я зараз знаходжусь в селі Липовий Скиток, де Бажен разом із дружиною та донькою живуть у садибі. Та три сни, які стали програмними стосовно моєї Місії, пам’ятаю добре і зараз, хоча і пройшло аж 26 років з того часу.
Перший сон був, так би мовити, екзаменаційний.
В світлій освітленій кімнаті я стояв перед столом, за яким боком до мене та один напроти одного сиділи дві істоти. Я не мав сумніву, що це не люди, але одноразово я знав чомусь, що вони «однієї зі мною крові».
Два чоловіка. Одягнені у щільно прилягаючий до тіла стрій яскраво-сріблястого кольору, з якогось немов металу, але одноразово це була немов тканина. Вони були налаштовані доброзичливо до мене, але є сарказм, трохи зверхність і навіть прихований гумор.
Я здаю їм іспит. Чи вже встиг здати більшу частину до того, як почав усвідомлювати себе стоячим перед ними? Тепер мене просять розказати як я собі уявляю єднання/спілкування всіх людей у позареальний засіб. І я розказую. Мені все ясно, зрозуміле і навіть я дивуюсь, що у мене питають про такі прості, азбучні речі.
Вони схвально сприймають мою відповідь і…. Я прокидаюсь.
Другий сон – про Архітектуру.
В приміщенні, великому, без стін та стелі, але з підлогою кольору меду висить у повітрі, не торкаючись підлоги і гублячись десь уверху, але теж не торкаючись стелі, яка ген-ген далека від підлоги, висить у повітрі яскраво освітлений вертикальний брус. Він – це спресовані в його межі різноманітні земні будівлі – житлові дома і палаци, церкви та театри, будівлі видатні та рядові. Я стою перед цим тілом і дивуюсь чому це так і що це таке.
Голос, нейтральний, безбарвний та недбалий, пропонує мені обійти навколо це тіло, що я і роблю, не відриваючи очей від того, що впресоване в нього.
Коли я повертаюсь на те місце, з якого почав рух, Голос говорить:
- І це є твій фах? І це є архітектура? Хіба тобі не здається все це кумедним, негуманним і смішним? Адже це ніяк не відповідає дійсним потребам Людства.
Голос починає саркастично сміятись, а у мене виривається мимоволі нервовий смішок. Не знаю як себе тримати, що казати, про що думати.
Тоді Голос бурмочіть щось на зразок «Відпускаю» і я… Прокидаюсь.
Третій сон – дійсний показ Місії. А зрозумів я це, тупий (!), через багато років, коли вона почала бути для мене непосильною ношею, як мені тоді здавалося.
Я стою спокійно і вільно в неокресленому просторі.
Неочікуване для мене з правого від мене верхнього неокресленого кута починає на мене рухатись символічний ряд людей – це чорні пласкі фігури людей, як тоді їх звичайно малювали на дверях чоловічих туалетів. Вони на незначній відстані стоять один від одного і неухильно наближаються до мене. І от вони на відстані витягнутої руки переді мною, а от і ближче.
І тоді я, немов це робив тисячі разів, машинально кладу свої руки на «картоне» тіло першої людини, кладу на голову і проводжу по контуру «тіла» до низу, до самих сосископодібних ніг. В результаті цього чорне тіло немов вивалюється вбік і вниз, а у просторі переді мною повисає неймовірно яскравий, золотисто-сяючий контур цього тіла. І з’являється переконання, що це було тіло коханця тоді ще моєї дружини, матері Бажена.
Я прокидаюсь з криком: «Не хочу цього! Не хочу щоб він помирав! Навіщо його вбивати?»
Хтось могутній уважно та спокійно дивиться на мене. Провалююсь знову у сон.
Ремарка.
Тільки в минулому місяці цього, 2016, року Бажен якось недбало, обговорюючи свої стосунки з матір’ю, сказав, що Марк Каганович, той, що був коханцем матері і який зруйнував нашу сім’ю, давно вимарений із життя.
Провалююсь у сон і знову опиняюсь на тому самому місці. Щось очікую.
І от прямо на мене повільно наближаються різного розміру сіро-сріблясті, з гулями і неприємними розмитими п’ятками кулі. Коли перша куля опинилася переді мною, то я кладу на неї руки і починаю немов гладити її, розправляючи поверхню. Куля поступово стає рівною, гладенькою, одноманітною по кольору. І відпадає від мене кудись ліворуч, але тільки для того, щоб я почав таким чином працювати з наступною. І я знаю, що кожна куля – країна нашої Цивілізації, сучасної Людської Цивілізації.
Було відчуття, що я довго так працював, але це була немов тільки демонстрація потрібного, бо за межами моєї праці ще залишилося багато таких куль.
Та от їх не стало.
І тоді на мене почали котитися великі кулі – це вже були континенти Землі. Я незворушно клав на поверхню цих куль свої долоні і вони, немов самі по собі, тихо та ніжно мандрували по цій поверхні. Було дивне відчуття, що я виконую все це граючись, легко, але поступово почав проявлятися сум і… Я прокинувся з цим відчуттям.
Довго лежав з розплющеними очима. Дивися у стелю і проганяв в думках цей сон від початку та до кінця. А Хтось могутній спокійно і уважно спостерігав за мною. Він знав, що я бачу/відчуваю його спостереження, але Він знав і те, що я нічого не розумію.
Цей сон мав несподіване продовження у Києві, коли ми із сином повернулися із санаторію.
В той час я не розумів що зі мною коїться, тому шукав де та як отримати пояснення всього, що на мене звалилося. Але навколо мене немов був вакуум і тільки окремі проблиски немов штовхали мене у потрібному напрямку. Так я зовсім випадково дізнався, що при Київському Будинку Вчених є чи то секція, чи то об’єднання, яке займається питаннями Екстрасенсорики. І я зразу кинувся туди. І нікого, безумовно, не застав.
Сердобольна секретарша чогось при комусь, побачивши відчай на моєму обличчі, дала телефон голови цього об’єднання і я подзвонив йому. Він вислухав мене і призначив зустріч ні тролейбусній зупинці на Бульварі Лесі Українки, напроти Дому проектів, де я три роки пропрацював після закінчення інституту. Розпитавши мене про мій одяг і вигляд, він сказав, щоб я трохи відійшов від зупинки у бік центру міста і чекав, бо він під’їде на автомашині.
Під’їхав.
Привіталися.
Познайомилися.
- Треба заїхати до інституту Амосова і забрати там нашого колегу, а потім ми поїдемо до нього додому, у нас сьогодні там збір маленької групи.
Біля інституту Амосова почекали трохи. Нарешті вийшов молодий чоловік, у якого на обличчі була велика червона пляма – таке буває від народження, поздоровкався, мовчки поїхали до нього. Біля будинку вже чекало декілька людей. Кивки головами як привітання.
Зайшли у квартиру.
Велика кімната. Поставили посередні неї стілець і посадили мене напроти господаря, а він сів по-турецькі на диван напроти мене. Той, що віз нас, сказав:
- Можна я спочатку?
Господар мовчки кивнув головою.
Тоді цей чоловік обійшов мене по колу і запитав:
- У вас була операція на нозі?
- Так. – сказав я. – У мене замкнута перша клиновидна кістка на правій стопі.
Питаючий задоволено хмикнув.
Тоді господар сказав:
- То що у вас? Які питання до нас? Ми маємо мало часу.
- Не знаю з чого почати? Сни ідуть.
- То розкажіть хоча би один з них
І я розказав цей сон, який показав тут вище. І трапилось для мене абсолютно несподіване: в кімнаті повісь Переляк. Я фізично відчував, як всі в кімнаті перелякалися. Вони відводили очі від мене, дивилися у підлогу. Я нічого не розумів.
- Це хвилі на поверхні океану – сказав господар квартири.- Це все, що ми можемо вам сказати. Вам треба іти. Ви вільні. Проведіть нашого гостя.
І мене рішуче виставили з квартири, благо це був перший поверх.
Чесно кажу: досі не розумію чого вони так перелякалися.
Цікаво і те, що я потім декілька разів бував на заходах цієї секції Будинку Вчених, але більше не зустрічався з людьми, що були на цій зустрічі на Червоноармійській вулиці. Не пам’ятаю жодного імені з тієї зустрічі.
ID:
685910
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.08.2016 14:30:52
© дата внесення змiн: 26.08.2016 14:30:52
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
