Із часом просто зрозумів,
Розплющив очі без обману,
Немов себе я зупинив,
Без жалю з гідністю бажання.
Я все ж пишу ось ці рядки,
На них все сум так налагяє,
Зриває покотом з душі,
І просто так не відпускає.
Питання змушують думки,
Упасти вниз із тої ніші,
Де положиро раз в житті,
Тепер у серці зона тиші.
Тепер немає там війни,
Адреналіну там немає,
Без ейфорії у житті,
Вже навіть дах той не зриває.
І зупинилося усе...
І кров застигла у судинах,
І не хотілось б більше те...
Як кажуть... -" Певно не зудилось".
А потім рвеш своє життя,
Тим більш серйозно ти опікся,
Образливо таки одне,
А ти кохав, та не влюбився.
Ти все по іншому вбачав,
Та й то лише мрія й тільки того,
І ти не віриш що казав,
Немов й не було там нічого.
Зявились різні кольори,
Рожевий зник з палітри цеї,
І вже не бачу те я в ній,
І більш не хочу я до неї.
Мені б залишити одне,
І миті щастя не забути,
Та в ній жорстокість понесе.
Я б не хотів таке відчути.
Але життя це бумеранг,
І той хто в нім нажаль опікся,
Хто оступився звісно ж сам,
Той хто повірив та повівся.
І лиш завершити рядки,
в душі одне так пролунає,
Чому життя таке важке?
-" Тому що іншим не буває".
А.А. Отченко 07,06,16р,
