Байстрючата...
Байстрючата посеред дороги.
Як горобчики в пилюці...
Без нужди й тривоги
Граються під сонцем ясним піском-камінцями.
Не закличуть їх додому добрі тато й мама.
Нема вдома давно батька і, хто ж його знає,
по яких світах широких мандрує- блукає.
Шукав долі, шукав хліба, від горя зігнувшись.
Оковитою зцілився про дітей забувши.
Мати вмилась самотою й гіркими сльозами.
Врешті-решт знайшла утіху багатьма руками.
Не зарадять тій малечі старі баба з дідом.
Душі попіл обліпляє наче білим снігом.
Якби знали молодими, що на них чекає,
Світ за очі з України були б потікали.
Не відомо то нікому, що Небо ворожить:
Кого людоньки зневажать, а кого обожнять.
Кому слава та пошана, сало, мед, горілка.
А кому по тім бенкеті у бюджеті дірка.
От щоберезня згадаєм "Думами" Тараса...
Щоб залили слізьми сцени люди рясно-рясно.
Хай ідуть сумні й щасливі по своїх домівках.
Переступлять зі злобО́ю чуженьких сиріток.
Життя, скажете, таке вже - нічим не зарадиш:
Б'є без жалю в серце, в душу - тут і себе зрадиш.
Та ростуть між нас мужніють, як червоні маки,
Справжні, сильні, новочесні горді гайдамаки.
Прийде час, пора настане в них жалю не буде:
Відшкодують за дитинство згублене усюди.
Раз на сто літ Україну заливають кров'ю
Ті,хто марять із дитинства теплом і любов'ю.
Не дивіться по під ноги! Не відводьте очі!
Опинитись на узбіччі ніхто з нас не хоче!
Тож не даймо сиротинкам бур'яном зростати.
Усім миром, цілим світом зможем врятувати
Не одне гаряче серце й чисту Божу Душу!
Сповнимо свій край любов'ю й миром непорушним.
