За мотивами оповідання «Семь эпизодов» Сергія Пікарось
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641347
Продовження.
Вже й осінь, рік тридцять девꞌятий.
І страшно йому стало до знемоги,
Бо те, що зародилось, монстром клятим
Все перемелює і прагне перемоги.
І він був часткою цього жахіття,
Він злився з ним, і зрісся в одне ціле.
Які ж очікують все людство лихоліття.
Він думав так, й душа його боліла.
Він пішки йшов. Куди – не знав і сам,
І раптом у вітрині бачить плаття,
Таке красиве – боляче очам,
На чорному із каменів багаття.
І він купив. Враз ноги принесли
Його до неї, він зайшов у хвіртку.
- Я хочу, щоби ви це одягли,
Й поїхали зі мною на вечірку.
Вона зробила так, як він просив,
Пішла на мить і розплела волосся.
Такої ще не бачив він краси,
Це плаття з нею ніби аж зрослося.
Вона була покірна і слабка,
Вона тулилась віддано до нього.
В його долонях вже її рука,
І не хотів він бачити нічого.
Він і не бачив поглядів чужих,
Ні шепіт подиву, ні гнів перестороги.
Бо їм, закоханим, вже було не до них,
Вони кружляли в танці до знемоги.
Навіщо він привіз її в Берлін?
Щоб Фюреру цю жінку показати?
Він розумів (хіба лиш він один?)
Тут всі могли її красу впізнати.
Та все ще не закінчиться на цьому.
Він знав. Бо вже боліла голова,
Коли вночі привіз її додому,
Вона від страху ледь була жива.
Далі буде.
Чудово!
