Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Людочек: Любов і війна - ВІРШ

logo
Людочек: Любов і війна - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Любов і війна

     Частина І. Протистояння.

      Наразі була війна. Ця війна, котра повстала в ХХІ сторіччі все одно мала колись відбутися, адже якщо заглянути в історію українського народу, то ми побачимо, як Росія прагнула знищить нашу мову, інтегенцію, цвіт народу, що розкривався пелюстками поетів і прозаїків на захист наших прав розмовляти, писати і читати своєю рідною мовою (Валуєвський циркуляр), а не нав`язаною російською. Ми пригадуємо страшний голод, в якому була зацікавлена Росія – знищенням нашого народу, це визнав весь світ, і пам`ятає старше покоління, Росія ніколи не визнавала Україну, як націю, а вважала нас Малоросією, не маючи на те ніякого права. Це відбувалося в ХVІІІІ, ХХ, і навіть в ХХІ сторіччі.
Всією своєю історією Росія хотіла пригнітити наш народ, зробити нас рабами, та зло водно має колись зупинитись, бо воно не вічне, як немає нічого в світі вічного, можливо тільки небо, на якому живуть людські душі померлих.
   І от вона розпочалась, ця страшна війна з чорними очима смерті, і знову ж таки не з боку України, бо не ступила жодна ступня нашого солдата на російську землю, а стоять гради біля українського кордону, і летять кулі в серця наших солдат, і залишаємося ми знову без молодого цвіту нашої землі.
    Плаче земля наша в крові і смутку, сплять поля Донбасу і Луганщини в мінах і градах, в криках від болю наших солдат, плаче Україна гарячими сльозами і пронизливим криком матерів, батьків, синів за нашими хлопцями воїнами. Кожна родина в горі, в очікуванні мобілізації, в страшних думах про смерть. Росіє, залиш в спокої нашу країну, бо все одно ти потерпиш крах, позор в очах інших держав.
   Ми ніколи не були братніми народами, це нас так навчили : в дитячому садочку, школі, сім`ї, ми цурались рідного слова, розмовляли чужими вустами, співали чужі пісні- колискові, вивчали чужу історію…
    Українців навіть не виділяли за кордоном, як націю, нас всіх вважали «русіш», та ця злорадна війна виділила нас, як народ, особистість, але якою ціною… Ціною крові, сліз і смерті, оттак дістається воля нашим нащадкам. Дай Боже вони збережуть наше слово, пісню і рідний край. Скільки б ламали калині «руки», а вона вбирається кожної осені в червоне намисто в барвистому лузі, просторому степі, і  біля воріт білої української хатини.    Ми живемо і ніколи не помремо, бо наш народ славний, добрий і непереможний. Росія хотіла забрати квітучий наш західний край, мов клешнями розірвати співучу Україну на ласі шматки для себе, та країна повстала, чого аж ніяк не очікувала країна-агресор.
     Оттак і Маріїн чоловік потрапив до потоку солдатів обороняючи свою рідну землю від російського тероризму, який переріс в суцільну війну на Західній Україні. А Марія, його молода дружина залишилась вдома, і працювала на ЧШК по дванадцять годин на добу – шила зимовий одяг для  українських солдат, і вкладала всю душу і серце, всю свою любов в ті теплі зимові речі, для воїнів-захисників, які обороняють наш рідний край і спокій. 
  

Частина ІІ

                             
   Стояла тиха осіння ніч. В  осіннє скло постукали теплі пальці. Марія швидко прокинулась і підійшла до вікна:
 - Хто? –   крижаним голосом спитала Марія.
 - Свої. Відчини. Це я, Михайло.
 - Михайло?
Марія хутко накинула синю теплу хустку і кинулась відчиняти.
 - Михайле, так тебе ж забрали!
 - Ти…
 - Я, -  затремтівши від холоду, глухим голосом мовив гарний тридцятилітній чоловік. – Я скучив за тобою, за домівкою, за теплим домашнім одягом, за смачною домашньою їжею, і просто за життям.
 - Ти втік? –  великі чорні очі ніби вп`ялись у саме серце Михайлові.
 - Маріє, мовчи!
 - Але,  Михайле, за тобою прийдуть, повернися, доки не пізно, благаю, Михайле, повернись.
 - Маріє! Я не можу стріляти в людину, божеволію, бачачи рани і кров. Маріє, навколо смерть, понівечені тіла, краще б одразу смерть… Я не боюсь смерті! Чуєш, не боюсь, але я не можу дивиться на її страшне обличчя, обвітрене пилом, війною, вогнем.
   Михайло вдарив великим кулаком в одвірок і вилетів вітром  з хати.
 - Мій сердешний і добрий, -  мовила Марія, кусаючи посохлі вуста, -  навіть не встигла обійняти, не треба було нічого казати, просто обійняти і мовчать. Чому  я навіть не прихистила цю «зранену» добру душу, адже ми всі різні, і він не винен в тому, що не може вбити ворога, який в нього стріляє, але обов`язок кожного мужнього чоловіка – захищати свою батьківщину, і Михайло повинен змиритись з цим.
   Марія вийшла на двір. Небо було чорне, місячне, без зірок, і ніби білі клубки повітря перевалювались холодним вітром в просторі, вириваючись в небо сірим туманом. Це був останній день осені, завтра мала наступити зима.
   «Холодно й моторошно на неспокійній душі, але треба жити далі, для нього, для себе,  для всіх», -  думала  про себе, молода, вродлива, сильна жінка. Марія за ним не бігла, не кричала, але тепер вона знала, що їй робити.
   Ранок, п`ята година.  Марія прокинулась в прохолодній, сирій хатині, що дихала першим зимовим днем, і ніби передчасною пусткою дихала їй в обличчя. «Треба прочитати інформацію в інтернеті, як стати добровольцем», - подумала Марія, ввімкнула комп`ютер, набрала Черкаський військкомат. Почала читати: «За останні два дні до міського військкомату прийшло понад п`ятсот добровольців. Серед них і хлопці, і чоловіки, є й навіть жінки. Наймолодшим добровольцям по вісімнадцять років, а от найстаршим –  шістдесят». «Так, -  подумала Марія, - інформацією володію, це вже добре, жінок беруть, значить, візьмуть і мене».
   Похапцем стала вдягатися, збираючи необхідні їй речі: білизну, теплі речі, три пари шкарпеток, і не тільки жіночі, вона моторошно брала все, що потрапляло їй під руки: чоловічі сорочки, цигарки, їжу, чай, мило, рушники, зубну пасту, щітку.
     Сіла. Речі стояли біля порогу. «Я йду, чуєш Михайле, я буду поруч з тобою, аби ж тільки ти тримався, і я знаю, що в тебе все вийде. І ми вдвох вернемося в нашу рідну хату, вона буде нас чекати, ти ще отримаєш нагороду за мужність, а я  буду завжди там, де ти, бо я знаю – ти без мене, як Україна, без вітру, вірна, гарна, але чекає благанну прохолоду в спеку, і гарного дощу, після якого легше дихати і жити».
   Тихо падав перший сніг лапатими родзинками на холодну і сонну землю. Марія не йшла, вона «летіла» до Черкаського військкомату благати, вимагати, що завгодно, але тільки, щоб її направили до чоловіка. «Тільки б туди, -  думала вона, - тільки б швидше…»  Марія до військкомату приїхала дуже рано, все ще було замкнено, вона глянула на мобільний – сьома п`ятнадцята, ще гуляти сорок п`ять хвилин. Холод пронизував до кісток, вона повернула назад до вокзалу, з якого щойно прийшла, сіла на холодне сидіння і лячно дивилась у вікно. «Як починати свою розповідь, до кого звертатись, - подумала Марія, -  та нічого розберусь на місці, що зараз гадати». Час сплинув швидко,  було десь біля восьмої, вона стояла з серйозним обличчям із великою валізою біля дверей військкомату. Раптом прийшла дівчина років вісімнадцяти-двадцяти, привітно посміхнулася і промовила:
 - Ви до нас, то заходьте, на вулиці холодно, я зараз Вас прийму.
   Марія зайшла до військкомату: довжелезні коридори розходились по дві сторони, перед очима пробігали назви кабінетів, командирів, але їй було не до того, страх сковував мозок, їй було погано. Марія йшла, і не знала чого їй чекати від сьогоднішнього дня, що буде через годину, мить, можливо вона тільки гірше зробить для Михайла, вона була не впевнена чи варто було взагалі приходити. «І як мені правильно вчинити?»  – її думки пульсували у в скронях, в жилах, по всьому тілу розливалась дика несамовитість неясності і незрозумілості, що їй робити. Марія ще могла повернути назад, але вона була з тих, що йдуть тільки вперед,  не зважаючи нінащо, гордо зламуючи свій страх і ховаючи свій біль і тривогу в великих сірих сміливих очах, з яких іноді скрапували жіночі сльози…
   В коридорах на стінах висіли закони: «Закон про військовий обов`язок», «Закон про військову службу» «Закон про мобілізацію», які немов психологічно готували солдата йти виконувати свій обов`язок, і вони йшли, хто з добровольців, хто примусово. Одні з великим бажанням – одразу в бій, інші – з острахом за життя і не дай Боже каліцтва, а для держави головне було набрати певну кількість запланованих на війну солдат. Марія йшла і думала:  «Які ми різні люди: одні йдуть на війну, щоб здобути славу, дихають, живуть нею, і ніби бачать наперед себе в орденах і повазі, а інші вмирають в бою,  їхні рідні навіть можуть не знати, де заховане тіло найріднішої для них людини». Та тут Маріїні роздуми припинились різким цоканням ключів, що відмикали кабінет, до якого вони зайшли.
   Це був світлий  кабінет, в якому стояло два стільці, один – для працівника, інший для відвідувача, одноосібний маленький стіл з ноутбуком, і прозора шафа, в якій зверху донизу вміщалось безліч різнокольорових папок з боку пронумерованих чотиризначними цифрами. Працівник повісила пальто, наділа бейджик, на якому було написано: провідний інспектор Тетяна Василівна,  і, вказавши на стілець біля столу,  сказала:
 - Прошу. Ввімкнула ноутбук і почала питати:
 - Я Вас уважно слухаю. На Марію дивились великі сині очі, які ніби пронизували її серце і душу, їй стало чомусь ніяково…
 - Розумієте, -  запинаючись почала Марія,  вся червоніючи, чи то від холоду, чи від сорому, -  я не знаю, з чого починати.
 - Та нічого, кажіть, як є, я і сиджу тут, щоб виконувати свої обов`язки, тому заспокойтеся, і все по порядку розповідайте.
   І Марія почала.
   Вона розповіла, що вчора приходив чоловік, казав, що не може стріляти в людину, хоч то і ворог, і що невідомо куди пішов, і що з ним зараз вона уяви немає.
 - Так, - спокійно промовила Тетяна Василівна, - спочатку назвіть прізвище,  ім`я  і по-батькові Вашого чоловіка.
 -  Степененко Михайло Вікторович.
 - Якого року народження?
 - 1976.
 - Прописка ?
 - Черкаська область, Чигиринський район, село Медведівка, - промовила вже спокійним голосом Марія.
 - Ну от і все, -  відповіла старший інспектор, дивлячись в монітор ноутбука.  - Демобілізований, за станом здоров`я. Має нагороди, велика кількість підбитих ворожих танків. А Ви хвилювались. В нього тяжке поранення в голову, діагностовано епілепсію, часткову втрату пам`яті, він був направлений в Черкаську обласну лікарню.
 - Як? - здивовано подивилась Марія на Тетяну Василівну, - він же нічого не казав.
 - Може, Ви його не запитали? В нього часткова контузія, це надовго, - засмучено пояснила провідний спеціаліст. – Тут потрібно проводити роботу з психологом, невропатологом, і можливо з хірургом, в документах наданих нам, написано, що осколок*,  залишений в голові, не вилучали.
 - А де ж мені його тепер шукати?
- Прийдете через тиждень, якщо не повернеться додому, а наразі  зверніться до дільничого,  або в міліцію, можна і до нас.
  Марія направилась до виходу, на вулиці вила снігова хурделиця, ніби плакала її душа, разом з нею. « Як вона могла подумати таке про свого Михайла, а він, он у неї який, герой…» На склі військкомату висіло оголошення : 
   Шановні добровольці і військовозобов`язані! Просимо Вас долучитися до процесу підготовки  мобілізації.
                                                                  (Воєнний комісаріат)
 
   Марія заплакала. Крізь великий натовп молодих людей, переважно чоловіків, Марія вийшла з військкомату, засмучена, зранена, немов птах без крил, але з надією знову побачити коханого. Але ж він у неї такий вразливий…
  Повз Марію проходило багато молодих хлопців з великими сумками через плече. «Напевно одразу на війну, - думала про себе Марія, - і більшість добровольці. Яке це гарне слово, з двох коренів: добро і воль, тобто воля. За волю і добро мої «рідні» хлопці, ви йдете на війну, звідки назад не всім вернутися до рідних стін».
  «Мої Ви хороші хлопці, -  думала Марія. –  Ви йдете на смерть, щоб комусь було вільно і добре жити. Бережи Вас Господь, поверніться Всі, Всі!» Вона заплакала, з очей полились великі сльози нещастя, і її немов почув Господь. Повертаючи до зупинки,  Марія побачила знайому постать, що відтінювалась на зимові зупинці, хтось сидів і давив ногами недопалок, - то був її Михайло.
 - Михайле! – зворушливо крикнула Марія. Михайло обернувся, і Марія вся в сльозах бігла до нього, немов не бачила його багато років поспіль. Він міцно її обійняв і глухо сказав:
 - Не взяли! Демобілізований!
 - Михайле, пішли додому.
   Так пройшов страшний день повернення і покаліченої правди. Протягом всього дна Михайло мовчав, а Марія боялася щось запитати, бо його смуток жив в очах, серці, розумі, вона все це бачила і мовчала. Лише нагодувала смачним борщем і гладила густий русявий чуб, все такі ж широкі, рідні плечі, і цілувала все такі ж палкі вуста.
    «Наразі в серці кожного українця жила війна, вона ніби своїми колючими скалками розтинала серця матерям, батькам, родинам, де траплялося це страшне лихо, смерть. Смерть молодого юнака в розквіті сил, радості, життя. Потужний удар серед ясного неба, залитого сонцем, і білими хмарами, яких він ніколи не побачить, і гірка рана самоти на все життя скалічених душ батьків, дітей, онуків:  хто втратив дідуся, хто брата, чоловіка і хто просто сусіда, чи друга – це великий біль, який точиться крізь століття через війни, голод, знищення нації, менталітету, народної мудрості – це все, чого хочуть в нас завжди відібрати, витягти з нутрощами і серцем і забрати собі – це ж наша земля, наша слава, і наші герої – гордіться своїми досягненнями, а не крадіть чуже майно, і землю, в Вас є свої заводи – ріжте їх на брухт, так ні – жаль, а чужого не жаль», -  думала про себе Марія.
        Психічний стан Михайла був порушений.  Він не міг спати ночами, кричав: «Вогонь! Гради! Міни!». Крики були голосні, мова подекуди не зрозуміла, все тіло тряслось в судорогах, ноги видовжувались, голова хляпала об подушку,  очі закочувались під лоба, язик був покусаний, на вустах застигала кров. Лікарі підтвердили діагноз епілепсія від сильної травми в голову. Осколок застиг в голові і стирчав великою гулею на потилиці, від скупчення крові під шкірою лишався темно-багровий слід навколо осколку, голова весь час боліла. Лікарі хотіли вилучити його, але рентген  показав, що можна задіти мозок. Одні казали вилучати, інші пропонували залишити так, як є – одностайного висновку не давав ніхто. «Не жаль зараз мого чоловіка, який кричить серед ночі, як поранений звір, що всі стіни пронизані його голосом: «До бою! Вперед! Стріляй! Тримайся!». Він поряд, але це зовсім інший чоловік, з ураженою психікою, з болем і хворобами, це зовсім інше життя. А в інших ще гірше – вони бачать тільки в снах своїх рідних, а наяву – не можуть ні пригорнути, ні поговорити, ні обійняти наших коханих. Гарних і добрих чоловіків. Земля Вам пухом, наші славетні воїни», -  думала вночі Марія, чуючи страшні крики за спиною в кімнаті і тримаючи руками голову від крику, що пронизував її серце цілими годинами в нічних кошмарах, що припинялися з настанням ранку, який протирав шибки хати від страшної уїдливої ночі, в якій панувало життя скаліченого душею воїна-захисника.
  До Михайла частково поверталась пам`ять, він став пригадувати, як починав воювати сержантом, і як за короткий термін став командиром взводу, як  витягав з палаючих танків своїх товаришів , що кричали від болю в опіках вогню і диму. Він плакав і одночасно радів, що хтось залишився живий, повернувся до сім`ї, діток, дружин, і стареньких батьків, які чекали і молились, сподіваючись що їхня кровинка повернеться. Михайло був вже зовсім не тією людиною, що раніше, війна давала свої колючі спогади майже щодня, а Марія  змучена його хворобою заспокоювала себе лиш одним :
   - Ти живий, -  думала Марія, - головне, що ти живий, мій Михайле, моя любов, моє життя. І яскраве сонце в проблисках вікна, немов казало їй: «Радій, що хоча б так, скалічений, осколками війни, але живий!»
     У вікно поникло дивилась горобина, жовтогаряча, яскрава, але сумна, іноді вона гостро била гілками по холодних шибках білої хати, немов казала Марії :
 - Прокинься, пам`ятаєш, як ти завжди дивилась на мене і посміхалась, чекаючи синичок і снігурів, а тепер забула навіть про годівничку для пташок. 
  А Марія тільки дивилась і мовчала, колись вона співала у своїй рідній хаті сама, немов пташка, чекала від життя радості, дітей, любові. А що тепер? Діти…
  Спадкова хвороба може дати паростки в дітях. Вона дивилась у вікно і плакала, не знаючи тепер в що вірить, чим жити – та попереду буде весна…
    І коли все забуяє весняним цвітом і в медах проснуться бджоли, Марія знову оживе, як весна: бо треба буде сіяти, поливати, саджати і забудеться сум, і знову повернеться до неї життя вродливою посмішкою, і закінчиться війна, і щастя знову теплими пальцями постукає в твій дім, ти йому тільки відчини, впусти, і пригрій, і ніколи… Ніколи не відпускай!
    Час спливав, Михайло вже не міг сидіти вдома без роботи, адже на завод, де він працював його не приймали, через хворобу, а треба ж якось розпочинати нове життя вже не військового, а цивільного. Адже він молода людина, і повинен щось робити, приносити користь і собі, і суспільству, нарешті жити, світитися «сонцем», як раніше, і бути впевненим, що його праця комусь потрібна, що  і його допомоги хтось потребує, більше ніж він сам. Михайло був людиною доброю, і це добро мало кудись литись, немов сонячне світло, після довгої зими. 
   І він пригадав, як їм там…на війні, допомагали волонтери, як бійці чекали від них зброї, харчів, одягу, техніку, медичних засобів, і з якою радістю зустрічали цих надійних, сміливих людей, адже їм теж було нелегко доставити такий цінний вантаж  для військових. «І що б ми без них робили? -  думав Михайло. -  Я маю стати одним із них. Можливо я вже не здатен воювати, але ж допомагати, я можу: буду лагодити техніку, там потрібні чоловічі руки і знання, а я це вмію, в мене це гарно виходить, завтра зателефоную побратимам, і відкриємо своє особисте волонтерство».
     І з цією окриленою думкою, Михайло підійшов до Марії і розповів все, що у нього на душі. Марія знала, що у Михайла все вийде, бо якщо він за щось брався, він весь запалювався, мов гаряча свіча, і доводив завжди свою справу до кінця. А найголовніше те, що він знайшов себе,  що він може втілити свої мрії в життя, і буде щасливим, незважаючи нінащо.
    Весна грала в сопілку для них обох – Михайло знайшов себе, Марія жила Михайлом. Весна буяла пишними кольорами сонця і тепла, в повітрі пахло вишневим цвітом, та на Сході тривали бої…
 
* Уламок, скалка, осколок.

ID:  640715
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.02.2016 20:13:27
© дата внесення змiн: 27.09.2017 19:22:51
автор: Людочек

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (363)
В тому числі авторами сайту (6) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Neteka: - Писана
x
Нові твори
Обрати твори за період: