Впаду і вигріюсь в порожньому сліду.
Триматись на ногах все важче й важче.
Все більше місць, куди я не прийду, чи не дійду
і все частіше хочеться у хащі...
Ні, не втекти.
І з шляху я не збилась,
а щоб урятувати, зберегти,
те, що від мене ще мені лишилось.
Впаду і спалахну в твоїх слідах -
крутитимусь папером обгорілим.
Дідуню, чуєш? В мене біль і страх.
Страх перед світом цим не білим,
де я продовження тієї, що не любить
й того, що замість мене хтів би сина...
Я вільний підневільний диво-птах,
згораючий дотла.
А пам"ятаєш, я людиною була?
В нових сандаликах, із бантиком у кісці.
О, як тоді багато я могла -
Із рук твоїх злітати в небо чисте,
сміятися на ввесь, тоді ще білий світ
і хлюпатися щастям через вінця.
Я пам"ятаю достеменно, що була,
коли ти лив мені зеленку на колінця,
а я кричала - дуй дідуню, дуй!!!
Мені боліло, але я жила...
Хтось скаже - що ти, так же не годиться!
А я з корінням вирвана була!
Лиш іноді ночами щастя сниться -
Польоти, сміх, далеке "йди-йди-йди"...
Моє маленьке щастя не для всіх
Ще й досі я не плутаю сліди...
А скільки років плакати не гріх?
Дотла. Дотла! І гріх бажати більше!
Горіти серцем, вірою і віршем...
15.11.2015.
