Дві паралелі перетнулись тільки раз,
Десь у безмежності, і то лише на мить...
Як вогник світла, що раптово виник й згас,
Як зірка з неба, що упала й мерехтить...
Вони зустрілися, напевно, не з проста,
Щось зіштовхнуло їх на хвилю лиш одну...
Так статись мало, це була чиясь мета:
Дві паралелі поєднати у пряму...
Та не судилось довго бути їм разо́м,
Минула мить, і знову видно два вогні...
Тепер це спогад, що несе в собі, мов сон:
Дві паралелі були в лінії одній!
Геометрія Лобачевського, це шикарно.
Ось, правда, останній рядок... Може "Дві паралелі - в лінії одній!" Мені якось муляє те "були", воно якось збиває настрій, що накопичує силу з самого початку і замість вибухової блискавиці розчиняється та слабне. Чи мені просто мариться?
Пробачте, панно Софіє, за недоречне втручання.
Можливо й так краще...це Ваше бачення,просто я якось не задумувалась над цим, мені якось цей рядок склався саме так, не знаю чому...
Немає за що вибачатись, навпаки спасибі за критику
.
