Вірватись вихром в неба синь
І ставши вітром гнати хмари,
Не ті, що веселять блакить
І легкістю своєю красять,
А їх нерадісних сестер,
Завжди насуплених і хмурих,
Що без жалю, у своїй люті,
Збирають грози, пестять грім
Й закривши сонце, в блискавиці
Лякають нас потоком злив
І наповняють серце сумом.
А розігнавши їх нестись,
На крилах волі понад світом
І шаленіти від краси,
Впиватись радістю свободи
Та вгледівши глибокі води
Між океанських берегів,
Упасти в них, щоби пірнувши,
Підняти хвилі й бризки в вись
І дна дістатись, й осягнути
Всю велич й таїнство його
Та після вирватись з обіймів,
Ніким непізнаних ще вод,
Й злетівши вверх лишити слід
Несамовитого фонтану
Та потягнути в небо хвіст,
І не цікавитись, що стане,
І не журитись ні над чим,
Привільним вітром хмари гнати,
Вірвавшись вихром, в неба синь…
