А сонце в її волоссі,
мов туга по осені змита,
розвіється над колоссям,
побавиться з теплим вітром.
А очі її - мигдальні,
і звикли вони сміятись.
Лише надзвичайно, жадано, -
так хоче вона не боятись.
Дощами омиють ці трави
і промені знов заграють.
Тобі вона не кохана, -
коханих не забувають.
А руки її - мов птахи,
щоночі сплітають сіті,
в яких загубитись легко,
потрапиш.. і вже навіки.
Дзвенять на руках браслети,
шукають чи щастя, міри?
Торкатись її не треба,
якщо так бракує віри.
А серце.. болюче, щире.
Таке, що не завше скаже.
Простити, згадати, вміє
лиш важить воно так мало.
Стане все враз нестямно-звичним
й пекучо-шаленим водночас.
Ти не любиш її, але..
мариш сонцем в її волоссі.
