Поцілую в носик, моя кіточко,
Польцями по шерстці поведу.
Настає тепло – блаженне літечко,
Стане заміксовано в саду.
Підросте травиця попід сливами,
Тістечками клумби зацвітуть.
Вирушу пополудні із вилами,
Із граблями, ряднами у путь.
Побіжу дитиною у споминку,
Татові обідати несу.
Поки їсть, відшукую соломинку,
Підчепити хочеться осу.
— Не чіпай, — буркоче, — покусає.
Слухаюся пізно, є контакт.
Косовиці й таточка немає.
Відбулися дії – новий акт.
Пожаліюсь, кицю, адже нікому.
Хай гадають люди сильна я.
Стань мені подругою і ліками,
Моя кицю, радосте моя.
ніби й кицю пестили, а мені - солодко...
завжди мене навчали, з дитинства: не загуби в собі дитяти. бо таки потім світ постане! - аж до краю,до смерти твоєї - сірим та одноманітним, буденним і пустиим...
не давайте ні собі ні нам його в один колір розфарбувати!
Нея відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ой, пане Касьяне, бувають моменти - життя барвисте, гарне, але чиєсь слово, новина з телеекрану, стаття газетна, начисто змішують фарби і стає все, відповідно - сірим. Хай Вам буде від сьогодні у веселках час.
