От і все. Прощаємось з тобою.
Ти ніби поряд, але вже не з нами.
Не поведеш мене дорослою до бою,
Не буде ні бабусеньки, ні мами.
Тримаю руку, а вона холодна.
Гукаю: «Рідна!» – ти мовчиш.
Дивлюся в очі, а вони порожні.
Як хочеться повірити, що спиш.
Звучать молитви і горять свічки́.
Мені здалося, ти поворухнулась,
Здалося, що попадали вінки,
І ти до нас голубкою вернулась.
Тоді перед очима все життя:
Як ти мене малу, за руку…
Почувся звук твого серцебиття,
Не можу я повірити в розлуку.
У спогадах ти молода і горда
Даєш розумні настанови на майбутнє.
Єдина. Справжня. Неповторна.
До болю рідна. Незабутня.
Єдина, хто тримала все між нами,
Гордилась мною (та хіба ж я варта?).
Пишалась нескінченними віршами.
І хто це цінувати буде завтра?
Нехай сварилися, нехай кричали,
Та не полюбить так ніхто, як ти.
Не розжене мої усі печалі
І шлях життєвий не поможе перейти.
Ще так багато хочеться сказати…
Приходь, я розкажу все уві сні.
Приходь, я обіцяю дочекатись
І бути приводом для гордості тобі.
Щемно. Коли не стало моєї бабусі,мені ніяк не вдавалось повірити у цю страшну дійсність.Такі світлі люди на землі-поодинокі.Так і Ви болісно сприймаєте оцю реальність.
Рижа* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так усе це боляче та важко... Потрібно цінувати кожний момент.
