За обрій сонце втомлене сідає
В широкім лузі квітів запашних.
Бандура смутком серце роздирає,
Козацька пісня душу рве.
Співа козак про свою долю,
Про степ широкий,про війну.
Про те,як йшов із друзями до бою,
Де смерть збирала душі,й не одну.
Пісня лунає над широким полем,
Де по весні колосять пшениці.
У синім небі вистелена доля,
Боронять край свій хлопці-молодці.
Не панувати злючим вороженькам,
На нашій Божій і святій землі.
Вона ж бо рідна козаченьку ненька,
Про її волю він співа пісні.
Про волю й долю та про стяг козацький,
Який в бою від смерті оберіг.
Із ним вернеться до ріднесенької хати,
Із ним повернеться на батьківский поріг.
З-за хмари ясний місяченько сходить,
До рідної хатини стежиноньку кладе,
Там козаченька мати жде рідненька,
Його там батько посивілий жде.
Так, рве, Лесю! 
