Розлогий дуб у парі із вербою,
Обнявшись марили любов*ю,
Вітри шуміли хвилями прибою,
Верба-красуня милувалася собою!
Купалася в воді-мов піснь дівочу,
Під шум дощів мелодію пророчу,
Співала дубові-коханому своєму,
Що під віночок разом, в двох,підемо,
Нас ясне сонце з неба повінчає,
Зозуля довгих літ нам накує,
І діточок,Господь здарує,
Хай позавидують нам люди,
У тім коханні й вірі добре буде!
Любов*ю гілочки зплітали,
Листочками діброву милували,
Й кохали,одне одного кохали!
А десь взялися громовії хмари,
Завмерло небо-злії бурі,
Вітри пекучі і болючі,
Вдаряли блискавки вогнями,
Несли розлуку по між нами,
Ударив грім!Верба здригнулась,
Коханого лишень душа вернулась,
Дощі сльозами там ридали,
Вона коханого втрачала,
Війна,мов блискавка,його забрала,
З землею тіло порівняла,
Розтоптана їх доля,втрачена надія,
Загублене життя,розбита мрія,
Одна єдина,наче сиротина,
Стоїть похилено верба-над річкою
Де лиш вода сльозу,що впаде,забира,
Й несе у небо-де дощі, розкажуть милому її
Про те сумне земне життя ,
Та як чекає того дня
Щоб поєднатись з милим знов,
Зустріти в вічності Свою Любов!
