Зайнявшись полум`ям і димом,
Все небо плакало дощем,
А сльози, що підниз стікали,
Збирались в яму під хвощем.
І всі, хто поряд пробігали,
Все милувалися кущем,
Такий красивий і вогняний,
А пахне свіжістю й дощем.
Ним милувалися постійно,
Казали: "Він немов свіча!"
Немов горить, але не сяє,
Немов притихле дитинча.
Але ніхто не знав одначе,
Що народився він із сліз,
Коли кохала дівча хлопця,
А той розлуку лиш приніс.
Вона, присівши на траву,
Весь день незрушно проридала,
В її сердечку в той момент
Любов проти життя повстала.
І скільки сліз скотилось вниз,
Стільки суцвіть і розквітало,
Вона ридала, била грунт -
Земля одначе все приймала.
І відтепер на тих місцях,
Де сльози будуть від кохання,
Ростиме кущ, смерека, хвощ -
Розпустить квіточки в останнє.
А в мене кущ той не один,
І бузина, і хвощ, й малина,
Один в Полтаві, один тут,
У Львові; в Києві - калина.
Смородину вже посадила
Обіля річки Псел, Дніпро,
По світу шатко, мов билина,
Кохання в грунті проросло...
ID:
56868
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 30.01.2008 14:30:01
© дата внесення змiн: 30.01.2008 14:30:01
автор: Юлія Димка
Вкажіть причину вашої скарги
|
