Раз маленьке хлопченя
Запитало в тата:
«Чи ж у Бога є рідня,
Татку, хочу знати?
Розкажи усе мені,
Бо казали люди,
Що нас Бог спаса всі дні
Й береже усюди!»
Татко взяв маля до рук,
З ока стер сльозину:
«Так, нас Бог спаса від мук,
Все це правда , Сину!
Бог колись у давнину,
Як були лиш зорі,
Мав Любов лише одну
В ночі неозорій.
То була прекрасна мить –
Лиш любов’ю жити,
Що схотів Він розділить
Це чуття у світі.
Він з Любові сотворив
Землю, небо, днину,
Серед гір, лісів, полів
Поселив людину.
Тій людині дарував
Душу й своє тіло,
Щоб в житті між сотень справ
Вона жити вміла.
До душі їй поселив
Світло й Дух Любові,
Щоб повіки злість та гнів
Не росли у слові,
Щоб усіх дітей своїх
Вчила Бога знати,
Берегла від бід та лих
І навчала свято
Що є Бог , що Він – Отець
Що ми – Божі діти,
І Любов – життя вінець
Нам мов сонце світить!
От і все, моє дитя,
Ми – сімейство Бога,
Дарував нам Бог життя,
Він – нам допомога.
Упродовж життя всього
Бог людині дбає –
Тож рідніше від Його
Нам ніде немає!»
28.02.2015 року
